Становлення Болгарського царства та IV Хрестовий похід

Щоб пов'язати всіх круговою порукою злочину, Венеція запропонувала хрестоносцям за рахунок погашення їх боргу зробити їй маленьку військову послугу – захопити далматійське місто Задарунок. Місто належало католицькій Угорщині, яка до того ж заявила про свою участь у Хрестовому поході. Дезертирство з табору хрестоносців набуло загрозливих розмірів: багато хто не хотів перетворюватися на венеціанських найманців і воювати проти християн. І все-таки у жовтні 1202 р. велика частина хрестоносців відплила з Венеції в напрямку Задарунка, і в наступному місяці місто було ними взято.

Уже у квітні 1203 р. хрестоносці висадилися на візантійському острові Корфу. Тут антивізантійський план, про який домовилися проводирі, почали роз'ясняти всьому воїнству. Знову відбулася хвиля збурювань і дезертирства. Втікачі зовсім не хотіли ухилятися від хрестового походу: вони розраховували самостійно дістатися до Сирії, замість того щоб нападати на християнську, хоча й «схизматичну», Візантію. Проте основні сили хрестоносців у липні того ж року осадили Константинополь. Місто захищали нечисленні загони нормансько-скандинавських найманців і пізанців – торговельних конкурентів Венеції. Підпаливши місто, хрестоносці без значних втрат захопили його укріплення. Імператор зник з міста, взявши з собою найбільші скарби. Був звільнений і повернутий на престол колишній імператор, Ісаакій II, а протеже хрестоносців Алексій став його співправителем. Зовсім недавно Алексій, щедрий, як і всі безвідповідальні претенденти, дав своїм заступникам дуже райдужні обіцянки. Тепер він повинен був їх виконувати, але ніякі екстрені фіскальні міри не могли дати йому потрібних сум. Роздратовані хрестоносці почали потроху грабувати околиці. Підпаливши мечеть у мусульманському передмісті, вони викликали таку пожежу, яка спалила половину міста. У січні 1204 р. повстало обурене діями латинян населення міста.

Ісаакій повернувся до темниці, а молодий Алексій IV був убитий. До влади прийшов їх близький родич, антилатинсько рналаштований Алексій V Мурцуфл, який запекло намагався організувати оборону міста від стоявших табором під його стінами хрестоносців. Для венеціанців і їх союзників настав момент остаточного прояснення планів. Вони готувалися до нового, останнього штурму Константинополя вже не як союзники легітимного імператора, але як відверті завойовники. Під стінами столиці був підписаний найдетальніший договір про розділ між завойовниками і міста, і всієї Імперії. І світську, і духовну владу повинні були одержати латиняни. Венеціанцям призначалися три восьмих Константинополя і всієї Ромейської держави. 13 квітня 1204 р. Константинополь упав під ударами не дуже численних, але високопрофесійних західних завойовників.

Колосальне місто, найбільше у християнському світі, хрестоносці не могли осадити з усіх боків. Для полегшення свого завдання вони влаштували в місті ще одну – уже третю – велику пожежу. Місто покинули загони захисників, імператор Алексій V Мурцуфл, патріарх Іоанн Х Каматир, безліч жителів. Завойовники відпускали всіх, хто хотів піти. Все місто вони вважали своїм трофеєм, захоплювали будинки й палаци, грабували все, крім церков і монастирів. Цінуючи лише матеріальну цінність благородних металів і каменів, вони плавили дорогоцінні вироби в злитки, по-варварськи знищували набуті багатьма століттями цінності, які накопичилися у столиці християнського світу, духовні й культурні – ікони, книги, твори християнського й античного мистецтва. У фатальні квітневі дні 1204 р. значно збідніла не тільки Православна Церква, але й світова культура.

Після першого поділу трофеїв почався тичний вивіз святинь зі зганьблених храмів, який тривав десятиліття латинського панування на Босфорі. Мало який собор чи абатство у Західній Європі не збагатилися вивезеними з Константинополя мощами й іншими святинями. Папа обурювався, що торгівля мощами стала пересічним явищем. Нанесений західними завойовниками духовний збиток прирівнювався державному руйнуванню Візантії, від якого вона вже ніколи не змогла цілком оправитися.

Як же дивився на все це натхненник походу – папа Інокентій III? Роль папи у відхиленні хрестоносців від їх планів війни за Святу Землю по-різному висвітлюється істориками і дотепер є предметом дискусій. З одного боку, папа був досить сильно роздратований Венецією, яка використала похід у своїх корисливих цілях. Ще раніше Інокентій, маючи на увазі венеціанців, загрожував відлученням тим, хто продає мусульманам стратегічні матеріали. Папа був глибоко обурений нападом на Задарунок, що компрометувало саму ідею хрестового походу, загрожувало відвернути від неї католицьких государів. З іншого боку, він був настільки зацікавлений походом, що не хотів сваритися не тільки із хрестоносцями, але й з Венецією, від якої залежала вся кампанія. Відлучивши загарбників Задарунка, він відразу великодушно зняв відлучення. Приблизно те ж було й із завоюванням Константинополя. Папа строго забороняв хрестоносцям нападати на християн, але ще за кілька років до походу приховано загрожував нападом візантійському імператорові.

Апологети папи бачать у цьому всього лише засіб дипломатичного тиску. Папа гнівно засудив руйнування Константинополя, і учасники його отримали символічні прощення, однак він з неприхованою радістю скористався плодами перемоги Заходу над Візантією. Як нормальне і необхідне папа прийняв насадження у підкореній Візантії латинського єпископату незважаючи навіть на те, що Венеція взяла у свої руки призначення патріарха а, отже, контролювала церковне життя у візантійських володіннях латинян.

Краще й повніше можна зрозуміти відношення Інокентія III до трагедії IV Хрестового походу, якщо подивитися на загальний фон слів і справ цього папи. Здається, ніколи до нього не злітала так високо папська ідея й ніколи ні до, ні після нього не домагалися папи таких відчутних політичних успіхів. Він – перший папа, який проголосив себе «намісником Бога на землі» і при виконання цього звання небезуспішно перетворював католицьких государів у своїх васалів.

Домінуючи на Заході, папа увесь час дивився на Схід. Після інтенсивних переговорів Болгарська Церква вступила в унію з Римом, а болгарський цар, одержавши королівську корону з Рима, визнав себе папським васалом. Це відбулося в листопаді 1204 р., уже після падіння Константинополя. Вступили в унію й серби. Робилися великі зусилля для насадження унії в Західній Росії. Вірменський кілікійський цар одержав з Риму королівський вінець, і католикос визнав себе підлеглим папській юрисдикції. Свої настільки успішно стверджувані домагання папа обгрунтовував оригінальною символічною екзегезою, яку слід визнати досить дивною. Папа казав: “Коли Петро кинувся в море, щоб іти назустріч Христу, він виразив цим «винятковий привілей понтифікату», який давав йому владу над всім всесвітом: море зображує увесь світ; щоб іти до Христа, в інших апостолів є лише човен, образ помісних Церков; у Петра, навпаки, увесь світ. Ходячи по водах, Петро показав, що має владу над усіма по водах. Коли Христос говорить Петру, що потрібно прощати ім раз по сімдесят разів, Він дає Петру, і йому одному, відпускати всілякі гріхи всіх людей без винятку. «Ти по Мені гряди», – заклик Петру слідувати за Спасителем не в Його стражданнях, але в Його славнім переможному торжестві”.

Створюючи уніатські церкви, Інокентій II зовсім не думав, що вони повинні зберігати в недоторканності свої обряди й інші особливості. Скоріше він бачив їх шлях як шлях поступової латинізації. Правда, одна з постанов проведеного ним собору говорить: «ми зберігаємо звичаї й обряди греків, наскільки можемо про Господа». Однак він нав'язує уніатам латинський обряд рукоположення. Укладаючи унію з Болгарією, папа вимагає в Тирновського архієпископа, щоб миропомазання відбувалося тільки єпископами. За кілька місяців до смерті Інокентій III увінчав свій понтифікат великим з6ором: це був IV Латеранський собор – XII всесвітній у католиків.

Собор адекватно виразив екклезіологію цього папи. Великі постанови собору проголошуються від імені папи, з формулою: «постановляю при схваленні собору». Деякі постанови мали відношення до Східних Церков. Собор догматизує: «Дух Святий дорівнює від Обох», тобто від Батька й Сина. Правда, це говориться в главі, яка формулює звинувачення проти єресей альбігойців і катарів. У постанові «про достоїнство патріархів» чотирьом східним патріархам надається певна автономія. Вони одержують палліум (знак єпископської влади, що означає твердження папою на кафедрі) з Рима, але самі дають палліум єпископам своїх патріархатів. Стверджується право апеляції до Риму, а папа залишає винятково за собою право переміщення єпископів і їх відправки на спочинок. Глава «Про різні обряди єдиної віри» вимагає, щоб у єпархіях зі змішаним населенням і різними літургічними традиціями (число таких єпархій значно зросло завдяки Хрестовим походам) був один єпископ (неважко здогадатися, якого обряду). У випадку гострої потреби єпископ може мати вікарія, який знає місцеву мову, обряд і звичай; цей вікарій повинен бути у всьому підлеглий і слухняний правлячому єпископові, інакше він скидається й віддається в руки світського правосуддя.

Ця глава дає зрозуміти, що латинізація Сходу була наслідком не тільки щирої переваги, що завойовники давали своєму обряду, але й того опору, який чинили католикам східні християни, які навіть зовні прийняли унію. Ще яскравіше це видно у главі: «Про гординю греків». Виявляються, формально уніатські грецькі священики перехрещували дітей, які одержали латинське хрещення, і переосвячували престоли, на яких робили меси священики латинські. Це говорить про провал всієї східної політики Риму. Натиск на Схід не тільки не наблизив церковне возз'єднання – він зробив його набагато менш можливим, чим колись. Чим більше тріумфує ідеологія папізму, тим менш можливе зближення із Церквами, вірними древній екклезіології. А завоювання Візантії додало ще й наймогутніший психологічний фактор розбрату.

Болгари й серби дуже швидко відмовилися від унії. Греки підкорялися унії тільки насильством і тільки там, де була латинська влада. Вона протрималася трохи більш як півстоліття в Константинополі, але як тільки пішли латиняни, православ'я було відновлено. Вона протрималася кілька століть на Кіпрі й на Криті, але й там не залишилося слідів від неї.

 

 

Велигорский П. В. и др. Унии Византии и их влияние на геополитическое устройство Европы. – М. : МГУ, 2004 г.

История Болгарии/под ред. Постолова А. К. – М. : Наука, 1989 г.

Самусян В. А. Крестовые походы: политический аспект. – СПб: Астра-Пресс, 1990 г.