Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Становлення радянського партизанського руху в Україні (червень-грудень 1941 р.) : загальний огляд проблеми

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
12
Мова: 
Українська
Оцінка: 
СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ПАРТИЗАНСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ (червень-грудень 1941 р.) : ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ПРОБЛЕМИ
 
О. П. Білоус, М. Ю. Шевченко
 
На основі фондозбірні Меморіального комплексу «. Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. « та фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України проведено аналіз проблематики становлення радянського партизанського руху в Україні у другій половині 1941 р.
Ключові слова: Північно-Східна Україна, радянський партизанський рух, Чернігівщина, Сумщина
Народи Європи у середині ХХ ст. пережили жахливий період Другої світової війни. Зокрема нацистською Німеччиною повністю була захоплена Україна, де було проголошено план «Нового порядку». З іншого боку, з першого дня війни на її території з’явилися партизанські формування для боротьби з ворогом у його тилу. Дослідження партизанського руху посідає окрему нішу в радянській та українській історичній науці. Перші спроби дослідження руху Опору в Україні були здійснені у 1940-60-х рр., коли стало популярним друкувати спогади колишніх його учасників (саме в цей період народні месники постали перед читачами, як міфічні невразливі герої, які вдало і відважно боронили свій народ від нацистської навали). Більш науковий підхід оформився у 1970-80-х рр., пов’язаний з комплексним аналізом і широким залученням архівної бази. Помітною подією стала зокрема монографія А. Чайковського «Невідома війна» [1], де висвітлені невідомі раніше сторінки партизанського руху. Подальшим проривом стали дослідження В. Лозицького й А. Кентія [2], які відтворили драматичний перебіг збройної боротьби в тилу Вермахту. Також радянський партизанський рух в Україні вивчали М. Коваль [3], В. Король [4], О. Гогун [5] та ін.
Партизанські методи протидії не були чимось новим для європейських країн, зокрема і для українців років Другої світової війни. Так, добре відомі подвиги уродженця Чернігівщини Є. Четвертака ще під час війни 1812 р. [6]. У 20-30-х рр. ХХ ст. уздовж західного кордону СРСР була створена підпільно-диверсійна мережа для партизанської діяльності на випадок агресії: «Майбутні партизани опановували потрібні їм цивільні і військові спеціальності без відриву від виробництва. Весь склад організаторських, диверсійних та інших спеціальних груп, вивчали одну, дві і навіть три спеціальності, необхідні в тилу противника» [7, 29]. У другій половині 1930-х рр. радянська військова доктрина офіційно трансформувалася в наступальну і ці напрацювання було згорнуто, матеріальну базу знищено, а людей, залучених до програми, репресовано. Як згадував фахівець мінно-підривної справи І. Старинов, «були репресовані повністю всі партизани- підпільники-диверсанти» [8, 120].
Свою помилку керівники країни усвідомили лише з початком Великої Вітчизняної війни, побачивши, що в умовах стрімкого наступу Вермахту, ефективним засобом утримання і виснаження сил ворога може стати збройна боротьба на окупованій території. 29 червня 1941 р. директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) партійним організаціям прифронтової смуги була дана вказівка про створення в окупованих ворогом районах партизанських загонів і диверсійних груп для боротьби з частинами німецької армії, для розпалювання партизанської війни там, де це тільки можливо. 18 липня 1941 р. директиву було доповнено постановою ЦК ВКП (б) «Про організацію боротьби в тилу німецько-фашистських військ», яка ставила за мету партійним організаціям надати партизанській боротьбі «найширшого розвою і бойової активності» та поєднати її з діяльністю комуністичного підпілля на тимчасово окупованих територіях [9].
Вагому роль партизанському руху відводила і тогочасна преса, насамперед газета «За Радянську Україну», що виходила для населення окупованих територій. Всі номери були схожого змісту: повідомлялося про швидку загибель нацизму, всенародність партизанської війни та вдалі дії народних месників: «У боях з запеклим ворогом відважні партизани знищили 4 танки, стільки ж автомобілів, 12 мотоциклів, спалили 14 грузовиків з боєприпасами, убили до 100 фашистських солдатів і офіцерів» [10]. Регулярно друкувалися і невеликі замітки про зародження та вдалі дії антинацистського руху Опору в усіх регіонах України. Такі повідомлення, здебільшого, були вигадками авторів, але вони мали надихати населення на боротьбу Наприкінці 1941 р. радянським командуванням було розроблено і впроваджено на захоплених територіях спеціальні брошури, які містили інформацію щодо методів партизанської війни, користування своєю та ворожою зброєю, розпізнавання знаків ворожих солдатів і офіцерів, методів конспірації і навіть допитів військовополонених [11]. Обидві пам’ятки більше потрібні були технічно, ніж ідеологічно.
Загалом партизанський рух 1941 р. можна розділити на три складові: колишні винищувальні батальйони, які не були знищені та не саморозпустилися; воїни-ото- ченці, які уникли ворожого полону, але не змогли пробитися за лінію фронту; формування, створені партією та комсомолом, що відступаючи, залишали на окупованій території підпільні органи влади та партизанські групи.
24 червня 1941 р. рішенням РНК СРСР було прийнято постанову «Про заходи з боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника у прифронтовій смузі» [12, 379]. На виконання зазначеної постанови, видано наказ НКВС УРСР від 25 червня, згідно якого, на місцях розгорнуто роботу з формування винищувальних батальйонів [12, 1]. Крім Наркомату внутрішніх справ, формування батальйонів покладалося і на партійні органи та громадські організації республіки. Винищувальні батальйони створювалися залежно від воєнної обстановки та формувалися у дуже стислі терміни. Вони мали виконувати роль бойових одиниць у боротьбі з ворожим десантом та диверсійними групами. Вже протягом першого тижня війни формування винищувальних батальйонів в Україні було переважно завершено. На допомогу їм було створено 18 тис. груп сприяння, які
Фото Капча