Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Стилістичне використання антонімів

Предмет: 
Тип роботи: 
Лекція
К-сть сторінок: 
10
Мова: 
Українська
Оцінка: 

і вдома і по світах» (М. Коцюбинський).

Антоніми є одним із важливих стилістичних засобів не лише завдяки їхнім внутрішнім семантичним властивостям, пов'язаним із називанням протилежних за значенням реалій, а й тому, що антонімічні протиставлення не є чимось застиглим, обмеженим. Автор може використовувати антоніми не тільки за усталеною в мові схемою, а й залежно від особливостей власного світосприймання.
Контекстуальні антоніми завжди образні: на відміну від загальномовних вони вживаються здебільшого в публіцистичному, художньому, розмовному стилях. Наприклад: «Зболений, стривожений дух поета руйнував і так розладнане крутими емігрантськими дорогами життя, а могутня творча енергія повсякчасно пульсувала, здобуваючи хай тимчасову, але натхненну, плідну пе-
* Тепер у літературній мові частіше вживається фонетичний варіант вирій. ** Так у О. Олеся; літературна форма сушить.
ремогу у вигляді поезій, поем, повістей, есе... Все, що вимучувало його сумління, емоційно вибухаю в слові і розряджувало наелектризовану болями і тривогами атмосферу внутрішнього життя, яке для більшості його сучасників було незрозумілим, чужим, а незрідка й безпідставно оскаржуваним, осуджуваним» (журн.). У лексичній системі мови значення цих слів не протиставляються, такого протиставлення їм надасться в індивідуальному авторському вживанні, тому контекстуальні антоніми є, як правило, витвором індивідуальним, а не загальномовним.
Антонімія (так само як і синонімія) с явищем синхронним, тобто періодично змінним. Адже семантична зміна слова може спричинити втрату антонімічних зв'язків і навпаки – розвиток нових значень викликає появу нових антонімічних зв'язків: шляхетний у первісному сенсі «належний до шляхти» мас антонім простий; шляхетний у розумінні «благородний» – грубий, вульгарний, невихований.
Антоніми посідають помітне місце серед виразових засобів мови, відіграють, як уже сказано, чималу стилістичну роль. Це, пояснюється тим, що вони дають можливість створити контрастну характеристику образів, понять, предметів, явищ. Використовуються антоніми для відтворення шляху логічних роздумів, як художній прийом зіткнення понять еволюційного контрасту: «Можна б згадати, скільки політичних пристрастей і чвар розбилося об стіни цього собору, скількох бачив він можних, скількох нападників і молільників. Багато рук будувало й захищало собор, ще більше рук. мабуть, замахувалося на нього, але, мабуть, ніколи ще не нависала над Софією така загроза, як нині, бо й війни, здається, такої не знали ні наша земля, ні ціле людство» (П. Загребельний).
Антоніми сприяють підсиленню, увиразненню певного понятгя. З цією метою поняття розіцеплюється на антонімічні компоненти: «Часом ми вельми переконливо говоримо про складність того чи того типу людини, наперед припускаючи цю складність у заданій класичній багатозначності: шукай у чесноті зла, у злі – чесноти, в любові – моральності або аморальності, у зіткненні полярностей – істини « (газ.).
Антонімічні стосунки пов'язуються зі стилістичними функціями, що їх виконують слова-антоніми в певному контексті. Функція протистав-л є н н я полягає у вживанні антонімів для розмежування понять і реалій за семантичними ознаками. Часом таке протиставлення в тексті викликає різкий злам у його семантичній структурі: «Розгортаєш то одну, то другу книжку, звіряєш, як скупий свої скарби, чи все на своєму місці, чи не забув часом чого-небудь. Тоді – книжку на груди, очі заплющив і шугнув, як крилами, в такі
хмари, що й голова піде обертом. У коморі темненько, в саду тихо – іскрою літаєш над грішною землею; і немає стін, і немає впину по всіх шляхах на широкому світі. І несподівано спаде на думку: «А який найбільший город в Аргентині?» – спиняєшся, боязко лупаєш очима: чи не отакий... от, здається, ні!.. І летиш сторчака із хмар, нашвидку розкидаєш книги, шарпаєш листками, аж серце б'ється. Знайшов – так. Зітхається легенько – слава Богу. Спочинеш трохи, покладеш до серця свій затяганий, чорнилом залитий, чарівний талісман – і ще сміливіше, ще вище здіймаєшся вгору» (С. Васильченко).
Вживаючись у ф у н к ц і ї зіставлення, слова, що перебувають в антонімічних стосунках, допомагають порівнювати різні реалії та поняття:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне. У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне.
(М. Рильський) Іноді використовують разом і зіставлення й протиставлення антонімів:
Так лагідно той час садівники зовуть,
Коли збираються у понадморську путь
Лелеки й ластівки – ці бистрі, ті ліниві,
Коли сузір'я кіп золотяться на ниві,
І ллється дзвін коси серед густих отав,
І коник на гачку спадає в тихий став.
(М. Рильський) Стилістична функція антонімічної градації базується на відокремленні понять, виражених антонімами, на розмежуванні їх одне від одного в часі, просторі. Це допомагає митцеві слова яскравіше змалювати картину змін тих чи тих подій: «На порозі темної комори появилася баба: – чого ти ревеш, бодай тобі кістка в горло?! І зразу до Матері Божої на небо: – Мати Божа, царице небесна! Як не дає він мені покою, не дай йому ні на тому світі, ні на сьому!» (О. Довженко) ;
Дві паралелі, два меридіани -
І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай!
Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний,
Замкнувся світ. Тут – Тигр, Євфрат і Рай.
Настане час – і ти обрящеш Єву...
Час промине – і мир утратиш ти...
І переступиш грань (уявну чи чуттєву)
Якоїсь довготи чи широти,
І буде знову: два меридіани,
Дві паралелі – квадратовий рай.
І тверді тінь... І трепетний та тьмяний
Безсмертний світ... Живи! Твори! Вмирай!
(Є. Плужник)
Антонімія лежить в основі таких художньо-зображальних прийомів, як антитеза, епітет-оксиморон, іронічне зіставлення.
Антитеза (rp. antithesis) – стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставленні протилежних явищ, понять, думок, почуттів, образів. В основі антитези лежить антонімічна пара (загальномовна або контекстуальна). Різке протиставлення понять дає можливість авторові створити надзвичайно виразний, об'ємний образ. Антитеза сприяє змалюванню картин, у яких зіставляються прямі й переносні значення слів, використовується різке й несподіване зіткнення різнорідних понять: «Живімо красиво!» – сказав колись А. С. Макаренко своїм вихованцям, маючи на увазі повсякденне, буденне жит-тя-буття. Він виходив з того очевидного припущення, що чиста сорочка приємніша за стріпане ганчір'я, що сонце й повітря спортивного майданчика веселіші за морок підворіття, що музика балу людяніша за корчемну надсадну нудьгу. Що жити красиво, дотримуючись умовностей, які прикрашають життя, не втрачаючи своєї гідності та не ображаючи чужої, набагато радісніше й спокійніше, ніж тинятися на перехресті в пошуках випадкового, як раптова смерть, брата по чарці» (журн.).
Антитеза буває проста і складна. Тобто це може бути антонімічна пара в межах одного речення: «Гірко заробиш – солодко з'їси», «Піймав карася за порося». Це може бути просте чи складне речення: «У лісі був, а дров не бачив», «У бороді гречка цвіте, а в голові й не орано». Але є антитези, в основі яких лежить не просто антонімічна пара. Це може бути цілий ряд таких пар, що створюють певний образ: «Земля пахне торішніми травами і молодою м 'ятою, вічністю і миттю « (Григір Тютюнник) ;
Я – Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана,
Іскра нероздмухана твоя!
(І. Драч)
Часом антитеза являє собою дуже поширене речення чи навіть цілий твір (наприклад, вірш), у якому дві частини протистоять одна одній:
Зринає, голосний і розмаїтий, На шістдесят земних коротких літ З грузького дна – лататгя ніжний цвіт. Щоб нам жагу неситу упоїти.
Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт,
І людська творчість споруджає міт*
Під саме небо, зорями розшите,
Та скоро попіл сутінних обслон
Спадає, глушить веселковий тон
Думок, жадань і щирого завзяття.
А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас. І білий цвіт латаїтя
Вертають на мулке і чорне дно.
(М. Зеров)
Епітет-оксиморон (гр. oxymoron «дотепно-безглузде») – мовна фігура, в якій поєднуються два протилежних за змістом слова, що в сукупності дають нове поняття. Такі фігури допомагають повніше відтворити складність і суперечливість зображуваних явищ. Уміле використання оксиморонів надає мовленню витонченості й дотепності, тому поети, прозаїки, публіцисти часто вдаються до цієї фігури, зокрема в заголовках: «Безчесна доброчесність, Отруйна протиотрута, Невлаштований благоустрій, Небезпечна безпека, Солодкий біль, Гаряча мерзлота, Далеке стало близьким, Гірчить від солодкого»;
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність – утекти.
(Л. Костенко)
Сам я сонний ходив землею.
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю, і душею,
І щасливим нещастям моїм.
(В. Симоненко)
Прийом антонімічної іронії полягає в тому, що слово сприймається не в прямому, а в протилежному розумінні, тобто стає самоантонімом: Розжалобивсь, як вовк над поросям – від'їв ніжки та й плаче; Пожалів вовк кобилу – зоставив хвіст і гриву; Добрий баранчик, та по-вовчому виє; Така гарна, що як вигляне в вікно, то потім собаки на те вікно три дні гавкають.
Антонімія використовується як композиційний засіб: за її принципом складаються афоризми, гумористичні й сатиричні вислови, байки, гуморески, ліричні строфи: «Тіні твої живуть і зникають. Те, що в тобі вічне, не зникне
* Правописний варіант слова міф.
ніколи» (східна мудрість) ; «Усі жанри добрі, крім нудних» (Вольтер) ; 'Той мурує, той руйнує» (Т. Шевченко) ;
Бідна волошко, чому ти у житі, А не на клумбі волієш рости? Чом не схвильовано слухаєш ти, Як хлібороби кленуть працьовиті Квіти, що вміють так гарно цвісти?.. Бідна? Для вчених людей і селян Ти непотрібний, шкідливий бур'ян... Ну, а яка ж бо ти люба в вінку, Що обвиває голівку палку, Як ти хвилюєш, засушена в книзі, Очі, смертельній не віддані кризі, Як ти, поставлена в світлий кришталь, Будиш у серці і радість і жаль! Чом же, ласкава гака і красива, Квітко нещасна, ти житу шкідлива?
(М. Рильський)
Про широке використання антонімії в розмовному мовленні можна говорити на тій підставі, що антоніми наявні в усіх жанрах народної творчості – піснях, прислів'ях, приказках:
За городом качки пливуть, Каченята крячуть. Вбогі дівки заміж ідуть, А багаті плачуть.
(нар. пісня)
Прислів'я та приказки: на чорній землі білий хліб родить; порожня бочка гучить, а повна мовчить; краще синиця в руках, як журавель у небі; не мала баба клопоту, так купила порося; не мала дівка лиха, так Каленика привела; на городі бузина, а в Києві дядько.
Таким чином, антонімія використовується досить широко як стилістичний засіб, її можливості в цьому плані вужчі, ніж у синонімії, але ширші за можливості омонімії й паронімії.
Фото Капча