Суб’єктивний компонент соціологічної теорії (історичний аналіз)

У другому розділі «Суб’єктивний компонент теоретизування у різних соціологічних напрямках» розглянуто трактовки суб’єктивного компонента соціологічного пізнання у соціологічних концепціях, які надавали йому найбільшого значення.

В. Дільтей сприймає гегелівську концепцію духа, надаючи їй інтерпретації з позицій «філософії життя», згідно якої в основі явищ культури лежать психічні феномени – думки, почуття, переживання минулих поколінь. Для того, щоб пізнати ці феномени, необхідно проникнути в їх психологічну основу, що є можливим для суб’єкта на базі власного психічного досвіду. Сама можливість теоретизації соціального пізнання, парадоксальна щодо історичної реальності, полягає в тому, що дослідник соціуму сам є історично діючою істотою. Ця думка Дільтея повторює афоризм Гете: «Історію може зрозуміти той, хто її пережив».

Щоб осягнути наукове знання, яке містить об’єктивну істину та уособлюється у самому житті, необхідно уявити, що знання вже існує на рівні переживання. Суб’єктивний компонент, таким чином, мислиться як існуючий вже до наукової об’єктивації якийсь природний погляд на життя (погляд самого життя на себе). Цей погляд об’єктивовано у вигляді поговірок, казок і т. п. Таким чином особливість герменевтичної постановки проблеми у Дільтея обумовлена намаганням обгрунтувати можливість соціального пізнання з урахуванням історичності того суб’єкту, який пізнає. У той же час він стверджує, що соціологічне конструювання – завжди акт, який потребує певного мистецтва, на який може бути здатна тільки творча особистість.

Соціологічні конструкти, що виходили з важливості суб’єктивного компонента для розуміння соціального життя, були завжди вразливі для закидів щодо суб’єктивізму та психологізму. Саме суб’єктивізм у поглядах на суспільство намагалися відкинути у своїх теоретичних пошуках О. Конт та А. Сен-Сімон. Індивід у таких концептах «існує» чисто статистично, являє себе лише як одиниця для обрахування. Вперше методологічно у соціології обгрунтовує такий підхід Е. Дюркгейм. Він виходить з того, що суспільство в усіх своїх проявах, будучи первинною щодо людської свідомості реалією, не може бути пояснено теорією, що спирається на властивості індивідуальної психіки. Тому методи вивчення суспільства повинні виключати можливість впливу будь-якого суб’єктного прояву на кінцевий теоретичний продукт. Дюркгеймівське фундаментальне правило соціологічного методу, проголошує, що факти треба розглядати як речі. Його критики вважали, що такий підхід орієнтує, по-перше, на розгляд моралі, релігії, права, як матеріальних предметів, ігноруючи їх духовну специфіку, і, по-друге, не допускає спонтанного занурення в явище для того, щоб інтерпретувати його зсередини.

Фундатор «розуміючої соціології» М. Вебер розглядав суб’єктивний компонент соціологічного теоретизування у етичному та теоретико-методологічному вимірах. Він вважав, що обов’язком вченого є пошук істини, вчений повинен бути не пророком, а вчителем, якому достає мужності дивитися правді в очі, якою б вона не була. Погоджуючись з Дільтеєм у тому, що неможливо абстрагуватися від наявності в кожної людини унікального світу почуттів та інтересів, Вебер не визнає співчуття та спів-переживання як метод соціального пізнання тому що вони не дають загальнозначущого результату. Вебер вперше зробив спробу трактування суб’єктивного компонента теоретичної діяльності на власне соціологічному грунті. Він не сприймає мову психології та неокантіантський трансценденталізм (філософський категоріальний апарат), намагаючись трактувати суб’єктивний компонент теоретизування на грунті власних соціологічних понять «ідеальний тип», «раціоналізація», «інтерес епохи», «свобода від оцінок».

Проблема інтерпретації суб’єктивного компонента соціологічного теоретизування знаходить свою специфічну інтерпретацію також в «соціології знання» насамперед в концепціях М. Шелера та К. Манхейма. Шелер постулює наявність самостійного (поряд з «реальним світом» та «суб’єктною свідомістю») світу ідей. Суспільство він розуміє згідно положенням «філософії життя», приймаючи інстинкти за основу соціальної поведінки, вважаючи, що саме в них вкорінені джерела соціальних явищ та інституцій. Індивід-автор, згідно точки зору Шелера, змістовно не впливає на результат свого соціологічного дослідження. Він – лише транслятор певного змісту зі світу Духу в світ, де панують «реальні» фактори. Ідеальні фактори не є активними чинниками щодо «реального» світу, де панує «сліпа каузальність», вони здатні тільки стримувати або прискорювати плин розвитку.

К. Манхейм заперечує проти індивідуалістичної гносеології, проти оманливого уявлення «ізольованого та самодомінуючого індивіду» тому, що таким чином привносяться неправильні дані про походження знання та досвіду. Останні є результатом спільного життя індивідів, вони можуть бути адекватно сприйняті лише у розгляді зв’язку особистості та суспільства. Згідно перспективістської парадигми, К. Манхейм стверждує, що в соціальному пізнанні суспільні феномени бачаться по-різному з різних позицій. Поняття «позиція» в даному випадку означає скоріш ціннісну орієнтацію, ніж соціальну позицію суб’єкта. Тобто останній трактовано у веберівському сенсі.

Лідери Франкфуртської школи, виходячи з розуміння мислення як опосередкування соціальних відносин, розробляють свою концепцію тотожності мислення та буття. Згідно останньої факти (буття), що наявні у сприйнятті, опосередковані соціальними відносинами. Згідно Адорно, факти опосередковує не суб’єктивний механізм, а гетерономна суб’єкту об’єктивність, яка криється за тим, що він повиненн пізнати. Сприйняття як суб’єктивний акт вже опосередковано тотальністю суспільства, яка існує у свідомості як логічні форми, категорії розуму. Індивід не мислить саму реальність, діалектичні протирічя його зв’язків з соціумом та природою. Маркузе вважає, що інструментом науки є індивід як «вчений», індивід позбавлений зайвих якостей, абстрактний суб’єкт проектує та визначає абстрактний об’єкт.

Феноменологи головну увагу приділяють повсякденному, а не теоретичному знанню, закидаючи своїм попередникам, що вони цікавилися більше сферою ідей, теоретичних побудов, які