Сучасні перформативні практики: образотворчість чи театралізація? (на прикладі творчості Марини Абрамович)

Перформанс «Ритм 5» проходив у Центрі культури студентів у Белграді. Для нього був виготовлений дерев’яний каркас у формі п’ятикутної зірки з таким розрахунком, аби всередині каркасу помістилася людина. По всьому периметру зірка була залита бензином. Абрамович запалила зірку, в кожний кут якої вкинула по невеликому пасму свого волосся та обрізані нігті. Потім художниця увійшла в центр зірки і лягла. Перформанс тривав півтори години, аж поки глядачі не помітили, що догораючий каркас підпалює волосся і ноги Марини, тому вирішили втрутитися і винесли її назовні. Виявилося, що художниця невідомо-коли втратила свідомість, адже вогонь випалив навколо неї весь кисень.

Тему п’ятикутної зірки продовжив і перформанс «Губи Томаса», що вперше був показаний у галереї Krinzinger австрійського Інсбрука. Спочатку Марина їла срібною ложкою мед і пила з кришталевого келиха червоне вино. Потім лезом бритви вирізала собі на животі п’ ятикутну зірку, далі висікла себе тростиною до повної втрати відчуття болю, після чого вляглася на викладеному з льоду хресті. Холод від льоду і перенесений біль викликали втрату свідомості. Загальна тривалість перформансу склала близько 2 годин, з них 30 хвилин Марина провела на льоду, допоки глядачі не перенесли її тіло.

У 1976 р. починається новий етап у життє- творчості Абрамович. Вона переїздить до Амстердама, де зустрічається з німецьким художником Уве Лайсипеном (псевдонім Улай). Їхній особи- стісно-творчий союз триватиме 12 років і відзначиться безліччю парних перформансів. Якщо на першому етапі своєї творчості Марина досліджувала грані можливостей власного тіла і психіки, то на другому зосереджується на темі максимального злиття чоловіка і жінки.

Перформанс «Відносини у часі» (1977), виконаний у Болоньї, тривав 17 годин. Перші 16 з них, за задумом, відбувалися без публіки. Сидячи одне до одного спинами, художники сплели своє довге волосся у єдиний жмут і так сиділи – у присутності лише галерейних співробітників. Через кожну годину робилася трихвилинна перерва, під час якої знімалося відео і робилися фотографії. Через 16 годин, коли тіла вже були на межі повного виснаження, до зали було запрошено публіку. Марина і Улай хотіли зрозуміти, наскільки реально висидіти ще годину, підживлюючись енергією глядачів і розширивши у такий спосіб межі своїх можливостей.

У тому ж 1977 р. у тій самій Болоньї пара провела перформанс «ІшроМегаЬіІіа», назва якого означає «випадкові факти, що не піддаються обліку і визначенню». Ідея перформансу полягала в тому, що художник ставав входом до музею: на вхідних дверях оголені Марина і Улай ставали навпроти одне одного, звужуючи своїми тілами вхід. Коли відвідувач приходив до музею, він опинявся перед вибором: протискуватися через тісний вхід, торкаючись перформерів, бо інакше пройти було неможливо, або зовсім не заходити до музею. Перформанс був розрахований на шість годин, але за три години прибула поліція і на цьому дійство завершилося.

Слід зазначити, що у багатьох перформансах Марини – і сольних, і парних з Улаєм – ми сприймаємо оголене тіло. У випадку Абрамович це аж ніяк не епатаж – це абсолютна щирість та демонстрація вразливості людини.

У інших перформансах художники випробовували свою двоєдність: бігали у просторі залу, наштовхуючись одне на одного («Відносини у просторі», 1976) ; тримали оголеними тілами велике дзеркало з двох боків («Доказ балансу», 1977) ; кричали одне на одного до повного виснаження («Ааа-ааа», 1978) ; стояли навпроти, тримаючи в максимальній близькості вказівні пальці («Точка контакту», 1980) та ін. Втім, і в цей період спостерігаються перформанси, що реально загрожували життю. Одним з таких був «Вдих-видих» (1978), показаний у Міському музеї Амстердама: Марина і Улай, притиснувшись відкритими ротами, буквально дихали одним подихом, вдихаючи одне в одного вуглекислий газ – це тривало близько 15 хвилин, поки через брак кисню вони не втратили свідомість.

Одним з найважчих перформансів, поруч із «Ритмом 0», Марина називала парну роботу з Улаєм «Енергія спокою» (1980), яку було презентовано у Дубліні. Марина і Улай стоять одне навпроти одного, дивлячись в очі і дещо відхиляючись назад, а зберігати баланс і не впасти допомагає бойовий лук, який тримають художники: Марина – за рукоятку, а Улай – за стрілу, що закріплена в натягнутій тятиві і націлена просто в серце Абрамович. В обох до серця були прикріплені мікрофони, які транслювали на все приміщення звук серцебиття, що поступово ставало дедалі інтенсивнішим. Перформанс тривав трохи більше 4 хвилин, але, за спогадами Марини, цей час, випробуваний безмежною довірою одне до одного, здався їй вічністю.

Останньою спільною роботою Улая і Абрамович став «Похід по Великій китайській стіні» (1988). Ще на початку 1980-х рр. у художників виникла ця ідея: пройтися назустріч одне одному по Великій китайській стіні, уособлюючи возз’ єднання чоловічого («вогню» – Улай почав свій шлях з пустелі Гобі) та