Сумщина та військовополонені першої світової війни

р. Міністерством внутрішніх справ, спільно з військовим відомством і міністром землеробства, були затверджені «Правила про порядок використання військовополонених на сільськогосподарських роботах» (опубліковані російською, польською, німецькою, угорською мовами) [17, 62]. Згідно з ними, умови праці (тривалість робочого дня, харчування) полонених мали бути не кращими, ніж для місцевих працівників, регламентувалися святкові та вихідні дні. В разі злісного ухилення від роботи, полонені могли бути піддані покаранням: арешт «на хлібі і воді» до 7 діб, примусові надурочні роботи у святкові дні. Якщо господар маєтку, в якому працював полонений, відмовлявся від його праці, то в подальшому цей полонений направлявся у розпорядження військової адміністрації.

На місцях розподілом військовополонених відали земства, а загальний нагляд за ними здійснювала поліція. Про масштаби залучення військових бранців до сільськогосподарських робіт свідчить інформація, опублікована у «Сумском вестнике» (серпень 1916 р.) : «Для Харківської губ. відпущено 10 тис. полонених» [9, 5]. В період збирання врожаю праця полонених набувала значної ваги. Відповідно до розпорядження, Сумським земством було знято 30% військовополонених з економій Сумського повіту, що призвело до значного скорочення працівників. Розв’язати цю проблему земство намагалося шляхом залучення робітників з Китаю, для чого звернулося до управління Східно- Китайської залізниці, але отримало відмову, з посиланням на заборону китайського уряду.

Частина військовополонених зі згаданого вище «Списка» у травні 1917 р. була відправлена на роботи в Угроїдський маєток, 5 – на роботи у Вихринську економію нащадків П. Харитоненка, 3 – у розпорядження військового начальника, 1 – у Грязнянський маєток. Один полонений, хронічний хворий, направлений у розпорядження Сумської повітової земської управи, ще один втік [16, 25]. До речі, випадки втеч військовополонених траплялися нерідко. Так, у вересні 1916 р. до Полтавського губернського правління надійшов рапорт від Золотоніського повітового справника про втечу та розшук полоненого австрійської армії на ім’я Юзиф, який працював на сільськогосподарських роботах у козака Ф. Кандибова [18, 159].

Певний час військовополонені працювали разом з місцевими робітниками на Павлівському рафінадному заводі. У серпні 1917 р. 23-річний військовополонений Людвіг Шмідт, рядовий 250-го піхотного полку німецької армії, під час роботи у цеху, внаслідок порушення техніки безпеки, отримав важку травму, був доставлений у заводську лікарню, де знаходився під наглядом військовополоненого офіцера. Травмованому була надана медична допомога, але, не приходячи до тями, Л. Шмідт помер. Про цей нещасний випадок надзирателем міліції Павловського заводу було складено протокол за відповідною формою для подання до губернського правління [16, 169].

Сучасні дослідники вказують, що становище військовополонених певною мірою залежало від їх національності [2, 477]. Так, південні слов’яни та румуни користувались деякими привілеями (вільне пересування поза межами табору, пом’якшений режим утримання), а також залучалися до національних легіонів, які мали воювати проти Центральних держав. У вересні 1916 р. було видано циркуляр начальника Харківської місцевої бригади щодо з’ясування бажання полонених сербів, хорватів і словенців, що перебували на сільськогосподарських роботах, служити у Сербській армії. В разі отримання згоди, вони мали терміново прибути на збірні пункти для подальшої відправки на фронт [19, 327зв. ].

Особливу соціальну групу, що за своїм становищем була подібна до військовополонених, становили так звані «інородці». За російським законодавством того періоду, представники деяких етнічних груп Середньої Азії, Кавказу, Сибіру були звільнені від військової служби, але, внаслідок нестачі робочої сили в період війни, залучалися до трудової повинності, в тому числі, й на території українських губерній. 29 жовтня 1916 р. були затверджені «Правила про порядок використання інородців, які залучались для робіт на території імперії на державну оборону» [15, 10-11]. Відповідно до них, робітники-інородці за виконання робіт мали отримувати заробітну плату в розмірі, що дорівнював зарплаті місцевих робітників. Вони забезпечувались харчуванням, медичною допомогою, для них створювалися належні побутові умови, надавалася допомога у відправленні зароблених ними грошей на підтримку залишених родин.

Робітники-інородці перебували під наглядом адміністрації підприємств, яка, в разі втечі робітника, нещасного випадку, негайно повідомляла відповідні відомства. У роз’яснені Чернігівського губернатора уточнювалися розцінки за працю інородців: якщо робітник забезпечувався харчуванням, то поденна оплата праці становила 1 крб., без харчування – 1 крб. 50 коп. 3 грудня 1916 р. Міжвідомча комісія з розподілу військовополонених ухвалила рішення направити до Конотопа 25 інородців з Туркестану. Вік прибулих становив 19-42 роки. Вони направлялися на сільськогосподарські, лісові роботи, а також на підприємства. Зокрема, на Конотопському снарядному заводі працювала група робітників-сартів (узагальнена назва уродженців Середньої Азії), на чолі зі старшим сотником Сулейманом Шамшидіновим, який володів російською мовою. За період роботи на заводі впродовж 5 місяців, сарти зарекомендували себе з позитивного боку, а сотник отримав подяку від Конотопської міської управи за виконання обов’язків перекладача.

Після революційних подій у лютому – на початку березня 1917 р., в умовах дезорганізації господарського життя та державних структур, становище військовополонених суттєво змінилося. Вони отримали фактично необмежену свободу пересування, інколи вдавалися до дрібних крадіжок, про що повідомляла місцева преса [9, 6] й навіть долучилися до громадських заходів. Так, у гучному святкуванні Дня народної свободи 1 травня (18 квітня) у Сумах, поряд з місцевими мешканцями, брали участь військовополонені, які працювали на підприємствах міста. Органи влади всіх рівнів не могли забезпечити охорони та утримання полонених. У квітні 1917 р. до Конотопської управи надійшло розпорядження Петроградського мобілізаційного відділу, що стосувалося подальшого переміщення 1918 «інородців», з яких 123 перебували у розпорядженні Чернігівської земської управи, 100 – Новгород-Сіверської, 131 – Глухівської, 60 – Ніжинської, а також 446 – Сосницької, 160 – Стародубської, 264 – Мглинської, 308 – Новозибківської повітових управ та 153 – Остерської, 148 – Кролевецької і 25 – Конотопської міських управ. «Інородці» мали бути відправлені до Курської губ., міст Самари, Саратова, Рязані, Кургана, Омська, Томська тощо [15, 25].

27 травня 1917 р. був оприлюднений наказ начальника гарнізона м. Суми, який містив директиву командуючого військами Московського округу: «Втечі військовополонених набули за останній час масового характеру. Є факти, що вони, видаючи себе за біженців з Польщі, безперешкодно переходять кордон і повертаються на Батьківщину, де поповнюють лави ворогів» [20, 31]. Командування вимагало негайно взяти під варту усіх полонених.

Після проголошення Центральною Радою незалежності України та підписання мирного договору з Центральними державами, розпочалася масова репатріація полонених. Так, згідно з наказом Глухівського повітового коменданта УНР від 20 квітня 1918 р., всі військовополонені австрійці, які перебували на території Глухівського повіту і працювали в економіях, на підприємствах, установах, шпиталях тощо, мали бути негайно відправлені через Путивль-Ворожбу Києво- Московською залізницею до головного табору військовополонених на станцію Дарниця [21, 5]. Звідти для військових бранців починався шлях на батьківщину.

Таким чином, військовополонені, які перебували на території Сумщини в період Першої світової війни, мали певний вплив на господарське життя і загальну атмосферу повсякдення. Як зазначалося, джерельна база дослідження недостатня для глибокого вивчення цієї проблеми. Уточнення потребують кількість військовополонених, їхній склад, обставини перебування, взаємини з місцевою владою та цивільним населенням. Залучення ж до наукового пошуку архівних та інших джерел сприятиме більш глибокому вивченню всіх аспектів історії військового полону. Автор вважає за приємний обов’язок подякувати головному спеціалісту відділу інформації та використання документів Держархіву Сумської області І. Кузьменко за допомогу у підборі та опрацюванні документів.