+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Інше
К-сть сторінок:
12
Мова:
Українська
не дані психічно. Власне тут ми одразу ж можемо згадати про те, що згідно із поглядами Мамардашвілі існує одна свідомість (в онтологічному сенсі). Одна свідомість, яка є поза індивідом і розміщена в уявному» полі» між черепними коробками. Говорити про таку свідомість ми можемо як про специфічний складник ноосфери Вернадського. Це таке явище, про яке ми говоримо як про еволюційний продукт, коли погоджуємося, що існує певний феномен (свідомість), який по суті є зображенням, всередині якого народжується щось, що без нього не народилося б. В такому випадку ми свідомістю називаємо не просте відображення світу, слабкий ефемерний дублікат реальності, а подію присутності свідомості, або суб’єкта в свідомості. Власне Мамардашвілі тут вводить складне визначення трансцензусу мінімальності, яке для мене є надзвичайно незрозумілим. Я розумію його у тому значенні, що свідомість, виходячи у сферу об’єктивного світу, натикається на свідомість. Тобто стає свідомістю свідомості, самосвідомістю.
Але, не заглиблюючись у це поняття, повертаємося до ідеї людини-носія свідомості. Згідно із думкою філософа, людина є лише реалізатором свідомості, проте цілком можливо, що існують і інші, такі ж реалізатори. При цьому, не можна точно сказати, чи обов’язково субстрат носія свідомості має бути людиноподібний. З одного боку, немає способу довести, що лише людина є винятковим носієм свідомості. З іншого боку, якщо ми розуміємо іншу свідомість, то це, імовірно, лише через те, що наявне знання про таку свідомості. І, повертаючись до твердження, що свідомість – єдина, ми розуміємо самі себе.
Отже, повертаємося до людської особини. Якщо ми дивимося на світ з-боку, трансцендуючи, то де ми стоїмо, чи мусить існувати трансцендентне? Слідуючи за думкою Мамардашвілі – ні. І щоб довести це твердження філософ переглядає філософію Платона у своїх фундаментальних абстракціях.
Мамардашвілі стверджує, що не існує певної матеріальної точки, до якої ми трансцедентуємо. Існує певний» істинний» вимір, що виникає, коли ми прагнемо до сприйняття поверх культурних реалій. Але цей вимір, наскільки я розумію, існує на рівні рефлексії, тобто існує в собі. В такому разі, ми можемо говорити, що те, що Платон назвав ідеями – це сам факт трансцендування, а речима – це його дублікат, який ми сприймаємо. Тобто, людина двояко відноситься до світу.
Власне тут я мушу чесно сказати, що дана абстракція Мамардашвілі для мене залишилася узагалі не зрозумілою. Я намагалвся вловити її суть, проте можливо це саме той випадок, коли ми річ сприймаємо лише рекурентно – чим ближче наближаємося до самої ідеї, тим далі вона втікає. Але чисто на інтуїтивному рівні мені здається, що ми можемо перенести річ-ідею Платона у розумінні Мамардашвілі на щоденне мислення людини, як його бачив Мераб Констянтинович, а саме на думаю-думаю, що думаю. Насправді пояснити, чому відбувається таке співвідношення і чи воно взагалі існує я зараз пояснити не можу. Проте, на свій страх і ризик, введу в свою роботу таку умовну точку, від якої буду рухатися далі, оскільки саме на цьому етапі написання есею я не раз заходила у мисленєвий глухий кут.
Ми говоримо: «Я люблю». Але насправді ми маємо «Я думаю, що я люблю». Я люблю – це акт якоїсь діяльності. Я думаю, що люблю – словесно-знакове оформлення діяльності (мислинєвої в даному випадку). Виходячи із цього, ми можемо говорити про підміну дійсної думки чи відчуття своєю емпіричною думкою чи почуттям. І говорити в такому разі, що зовнішній прояв думки тотожний самій думці неможливо.
Яскравим прикладом тут є доміно, яке має різні цифри із обох боків. Із нашого, лицьового боку, переміщення фішок відбувається без будь-якої логіки, хоч насправді із протилежного боку складається звичайна гра. Ми можемо скільки завгодно продовжувати логічні ходи вздовж свого боку костей, але вловити логіку процесу ми не можемо. Отже, ми взагалі не можемо зрозуміти хід цієї події…якщо уже не розуміємо. Є така ось думка, до якої ми не можемо прийти продовжуючи емпірію. Прийти до неї можна лише через певну точку, яка вже не є логікою або практикою. І ось ця особлива точка – це і є свідомість. Тобто, свідомість – це місце співвідношення і зв’язаності того, що ми природнім чином співвіднести і зв’язати не можемо. Таку зв’язаність ми можемо побачити лише в певному ссуві.
Про який ссув я зараз говорю? Про певну диссеметрію свідомості. Адже, наші думки, згідно із філософією Мамардашвілі, завжди є оперування нашими ж думками. Ми ніби то увесь час дивимося в дзеркало, де бачимо відображення, але не себе самих. А диссеметрія, здвиг стирає дзеркальні відображення. Це така ситуація, коли ми зустрічаємося лицем до лиця із власною думкою, коли ми мислимо безпосередньо. Проте, куди ж зсув? Наскільки я зрозуміла, цей ссув, який дорівнює трансцендуванню, відбувається на одну точку і ця точка (в уявному, не матервальному сенсі) – це сама думка. Ми ніби зсуваємося в думку, де думка зустрічається з думкою.
Говорячи термінологією Мамардашвілі, ми не можемо знову не повернутися до транзенсус мінімальності, адже це, пояснюючи просто, те ж саме явище замикання свідомості на самій собі. В моїй уяві, при спробі співвідношення ідеї-речі Платона, думки-я думаю, що думаю та трансцензусу мінімальності фактично схоплюється певна спільна риса.