Трудовий конгрес України (січень 1919 р.) : оцінки публіцистів

Врешті, Єфремов прийшов до думки, що «ми йдемо старим шляхом», тобто повторюємо помилки попередніх урядів, наче історії з більшовиками, гетьманським переворотом нічого не навчили. Сергій Єфремов вважав, що першочергово необхідно організувати систему влади, брак якої дійсно відчувався в державі, особливо на периферії. Трудовий конгрес ніби й спробував зорганізувати таку систему, однак при цьому проігнорував класичні засади поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади. Так, виконавчими органами влади мали бути власне Директорія та уряд, відповідальний перед «малим конгресом» у складі 41 особи. При цьому Директорія мала би певну зверхність над урядом, який призначає. Тобто, мало місце змішування функцій та повноважень органів влади . А це, на думку Єфре- мова, мало призвести до не дуже втішних наслідків.

31 січня 1919 р. Єфремов підсумував роботу Трудового Конгресу. Публіцист відмітив три декларативні заяви Конгресу. По- перше, Акт Злуки як вияв всенародної волі українців жити в єдиній державі. По-друге, прагнення України бути самостійною державою і по-третє, вимога представництва на мирній конференції, що завершувала би Велику війну. Ці декларації він оцінював доволі високо і вважав, що вони відповідають настроям та потребам українського суспільства. До того ж, ці три пункти, оголошені Конгресом, творять, на думку Єфремова, справжнє «революційне діло в Європі» .

Інакше справа стоїть із практичними рішеннями Конгресу. Ще на початку його роботи Єфремов сумнівався, а у ході засідань форуму переконався у малоефективності рішень. І знову наголосив на потребі вибудувати чітку і демократичну систему органів влади. У сприйнятті Єфремова, владна вертикаль в Україні за рішеннями Конгресу мала такі основні риси: «На чолі держави лишається Директорія, поповнена заступниками од новоприєднаних частин України, як найвища власть. Власть виконавча належить Раді міністрів, відповідальної перед Конгресом та Директорією під час роспуску Конгреса. Але разом з тим Конгрес лишає по собі комісії, роля яких обмежується виготуванням законопроектів до дальших сесій Конгреса. На місцях мають порядкувати агенти правительства під контролем трудових рад» . Сергій Єфремов побачив недоліки у місцевих «трудових радах», які, до речі, так і не були створені. Він вважав, що на місцевому рівні мають існувати демократично обрані органи, адже трудовий принцип не забезпечує «всенародності» і виявлення волі більшості населення тієї чи іншої території. Але, трудовий принцип був узятий на озброєння Директорією та урядом, аби проілюструвати більшовикам свою близькість до них, своє бажання радикально переоблаштувати суспільство і державу, а натомість убезпечити УНР від агресії з боку більшовицької Росії. Щоправда, на позицію більшовиків це не вплинуло, а в очах демократично налаштованої Антанти українці стали виглядати як певна видозміна лівих радикалів, практично тотожних більшовикам.

Після закінчення засідань Конгресу, Єфремов практично не згадував про нього. Робота комісій Конгресу перебувала поза фокусом його уваги і це, напевно, ілюструвало відношення до

 

комісій і самого Єфремова, і усього українського суспільства. Чи не єдиний виняток був, коли він привітав спробу делегації однієї із комісій представити країнам-переможницям «позицію та програму [Трудового Конгресу – С. В. ], відношення до вима- ганнів союзницького представництва» .

Цілком суголосними єфремівській позиції є думки щодо Трудового Конгресу іншого публіциста та політичного діяча, редактора газети «Нова рада» Андрія Ніковського. Він закликає «поставитись обережно, тверезо і висловитись зовсім одверто»  щодо виборів депутатів Конгресу, які відбулися у надзвичайно стислі терміни. Також Ніковський звертає увагу на той факт, що форму влади (демократичну чи за «трудовим принципом») Директорія ніби насаджує згори. І це у його оцінках постає як «фатальна і трагична помилка» . Недемократичність виборів може загрожувати самій українській державності, адже повноваження визначати долю України можуть здобути абсолютно випадкові елементи, що не представлятимуть інтереси українського суспільства.

Спосіб формування Конгресу критикує також публіцист Лев Красний. Саркастично називаючи Декларацію Директорії, у якій прозвучав «трудовий принцип» «великим откровенієм» , автор виявляє себе послідовним прихильником демократичних виборів. Зауважимо, що Лев Красний є автором ряду статей у газеті «Нова рада», у яких він послідовно виступає за примат національного питання над соціальним. Він сприймає і розуміє революцію як національний рух, а не класову боротьбу і рух до соціалізму. Український національно-визвольний рух постає істинно-революційним, а соціалістичні елементи цього руху – одним із варіантів омріяного українцями національного ідеалу -

 власної державності. І, раптово для нього, Директорія виключає з виборчого процесу класи, а не національні спільноти. Директорія постає виразно соціалістичною силою, інтернаціональною за своїм змістом, а тому втрачає у візії Л. Красного своє право представляти Україну як національну державу на майбутній мирній конференції. Виходом із ситуації Л. Красний вбачає повернення до загальнодемократичних принципів формування влади на основі загального, рівного, прямого, таємного виборчого права. При цьому жодної загрози для Директорії та її політичного курсу це не становитиме. Адже, суціль соціалістично налаштоване селянство чисельно переважає потенційно антисоціалістичну інтелегенцію. А тому голосів соціалісти здобули би набагато більше, аніж ліберали чи націоналісти. Демократично обраний парламент був би дійсним виразником волі усього народу, а не делегацією «незаможніх місцевих верств» . Він мав би достатню легальність та легітимність, а Антанта була би змушена визнати його повноправним представником українського народу та відмовитись від планів відбудови Росії на українських теренах. Звісно, Л. Красний у своїх міркуваннях має певну рацію, але вдається і до певних маніпуляцій. Адже зовсім не факт, що селянство є однозначно соціалістичним і підтримує кроки Директорії, зокрема у земельному питанні. З іншого боку, інтелігенція теж була значною мірою заражена модою на соціалізм. Окрім того, в Україні проживали значні етнічні громади – росіян, поляків, євреїв, які не завжди підтримували українську незалежність, а, часто навіть навпаки, всіляко її поборювали. Надання права голосу антиукраїнським силам серйозно підважувало українську державність, ставило питання про її самостійне існування. До того ж усі критики недемократичності виборів ігнорували ту обставину, що УНР вела війну проти більшовиків, кілька повітів були зайняті Добровольчою армією, на півдні висаджувався десант Антанти, а на заході загрожував конфлікт з новопосталою Польщею. Чи можливо було провести у тих умовах демократичні вибори? Вочевидь, питання риторичне.

Дещо інші оцінки Трудового конгресу звучали у соціал- демократичній пресі. Так, «Робітнича газета» 18 січня умістила передову статтю «Зривання Трудового Конгресу». У ній не підписаний автор вказує на декілька загроз Трудовому конгресу. Чи не найбільшою з них є «війна, роспочата большовиками на східній границі України». Мета більшовицької агресії вбачається у їх бажанні «не допустити населення України до висловлення своєї волі» та «знищити яке-будь представництво всіх українських земель на Трудовому конгресі» . Такі міркування викликають певні заперечення. Адже, навряд чи більшовики ставили собі за завдання перешкодити проведенню Трудового Конгресу. Їм йшлося про знищення українського руху як такого, України як певного окремішного суспільства та держави.

У газеті «Українська ставка» у січні 1919 р. з’являється ряд редакційних статей, де пояснюються окремі положення політики Директорії, зокрема її позиція щодо Трудового Конгресу. Основна увага звертається на пояснення відмінностей Директорії від більшовиків. Разом з тим, наголошено (у доволі демагогічній формі), що Директорія «стоїть за те, щоб кожен народ сам собою правив» . Для цього, мовляв, і скликається Трудовий конгрес. Тоді як більшовики усю владу зосереджують у руках однієї партії. Прихильники «трудового принципу» обґрунтовують свою позицію особливістю моменту . Всеросійські та Українські Установчі Збори свого часу обиралися на загальнодемократичних засадах. Їх діяльність була невдалою. Тому оголошувалось, що на часі є скликання Конгресу тільки трудовими верствами, адже «важніше далеко мати дійсно голос працюючих мас» . Особливо місце відведено роз’ ясненню відсутності квоти на Конгресі для представників армії УНР, що викликало невдоволення серед військових .

Отже, процес виборів до Трудового Конгресу викликав доволі жваву реакції політичних експертів та публіцистів. На сторінках преси розгорнулись дискусії навколо демократичності виборів. Більшість оцінок наголошували на недемократичності виключення з виборчого процесу «нетрудових елементів», відходу від загальноприйнятих у цивілізованому світі норм щодо загального, рівного, прямого, таємного голосування. У цьому вбачалася загроза як для самого Конгресу, який через це втрачав певну частину своєї легітимності, так і для усієї УНР. До того ж, через таку систему виборів, влада могла опинитись в абсолютно випадкових людей, які не були виразниками інтересів ані своєї курії, ані, тим більше, усього населення. Влада ж намагалась усіляко втримати авторитет Трудового Конгресу, у тому числі і через публіцистичні виступи своїх прихильників. А втім, такі статті, були схожі більше на поширення пропагандистських кліше, аніж на висловлення власної обдуманої позиції. Зрештою, Трудовий Конгрес, провівши єдину у своїй історії сесію (щоправда, з ухвалення ряду важливих законів), залишив по собі комісії, які ще певний час пропрацювали. Однак, ця діяльність фактично не цікавила постійних авторів найвпливовіших українських періодичних видань. Це ілюструвало ставлення суспільства до Трудового Конгресу України.