Туреччина у геополітичному вимірі

Процесу «вестернізації» значною мірою сприяли західні держави, а саме США. На основі «доктрини Трумена», що передбачала створення американських військових баз в східній частині Середземного моря, в 1947 р. Туреччина отримала 100 млн. доларів для модернізації армії, авіації, будівництва аеродромів, інфраструктури стратегічного призначення. Роком пізніше було підписано американо-турецьку угоду про економічне співробітництво, а потім на основі «Плану Маршала» країна почала отримувати позики і кредити. Туреччина стала відкритою для американських капіталовкладень і торгівлі. Економічна підтримка будувалася з врахуванням необхідних поступок Заходу у визначенні політичної і економічної орієнтації.

На чергових парламентських виборах в 1950 році перемогу отримала Демократична партія, а НДП, яка знаходилася при владі близько 30-ти років, зазнала поразки. Демократичній партії належала більшість в меджлісі, тоді як НРП отримала лише 69 місць. Новий меджліс вибрав президентом республіки Джеляля Баяра, а уряд очолив великий землевласник Аднан Мен. Відтепер Народно-республіканська партія опинилася в опозиції, і розгорнула активну боротьбу проти влади Демократичної партії, призвавши свої партійні кадри до мінімального використання всіх можливостей для повернення своїх позицій в державних структурах.

В економічній політиці уряд ДП зробив основний наголос на підвищенні темпів зростання, що і було досягнуто ціною збільшення дефіциту в системі держфінансів. Для насичення ринку споживчими товарами, а також полегшення виробникам доступу до імпортних компонентів виробництва значною мірою було лібералізовано імпорт. У 1954 році в країні було ухвалено закон про заохочення приватних іноземних інвестицій, які відрізнявся від аналогічних законодавчих актів країн Західної Європи найвищою мірою лібералізму в підході до іноземних інвесторів. У результаті перші роки правління ДП дійсно ознаменувалися помітними успіхами в економічному розвитку: було збудована багато фабрик, відкрито філіалів деяких іноземних компаній. Високими темпами здійснювалася механізація сільського господарства, що дало змогу значно збільшити площі земель, які обробляються і валовий збір з основних продовольчих та технічних культур. Уряд не ризикнув денаціоналізувати підприємства, але в 50-і роки були створені нові державні економічні організації (ГЗО) у формі акціонерних компаній. Правлячі круги заохочували діяльність змішаних державно-приватних об'єднань і фірм. Політика заохочення приватної ініціативи дала свої плоди. Середньорічний приріст за десять років правління лідерів ДП склав 8%. Значні пільги отримали іноземці для інвестування турецької економіки. У 50-і роки Туреччина отримувала величезні кредити, до 300 млн. доларів щорік.

Проте надмірна захопленість західними кредитами не могла не створити додаткових проблем в економіці. Рано чи пізно збільшені об'єми кредитів повинні були привести країну до фінансової кризи. В зв'язку з цим в 1960 р. виникли проблеми зростання державного дефіциту і зовнішнього боргу, який склав величезну суму – 12 млрд. доларів. У 1958 році Туреччина вимушена була оголосити про припинення платежів, виявившись в стані банкрота. Тимчасовий економічний бум обернувся економічним розвалом. Інфляція, падіння курсу ліри, дорожнеча, зростання незадоволеності і підйом страйкового руху в країні характеризували соціально-економічну обстановку.

Водночас ні в якому разі не можна випускати з уваги того факту, що Туреччина завжди була і залишалася ісламською країною. В умовах загострення політичної боротьби активізувалося ісламське духівництво, яке домоглося безлічі поступок. Кожна з політичних партій намагалася використовувати вплив духівництва, яке зростало відповідно до зростання нестабільності в країні. Уряд спробував знайти опору в ісламському середовищі і всіляко заохочувати релігійні початки в суспільстві. Програма і політика Демократичної партії зводилися до нового тлумачення кемалістського принципу лаїцизму. Акцент був зроблений на визнання свободи релігії, що є священним правом громадян. Уряд Мендереса негайно дозволило читання Корану на арабській мові і ввів ісламську освіту. Викладання ісламу в школах стало обов'язковим, що зумовило відкриття ісламських вузів. Держава будувала нові мечеті та відремонтувала старі. Ісламська релігія стала державною. Принцип лаїцизму повністю втратив свій первинний вміст. В умовах багатопартійності виникла Партія національного порятунку (згодом Партія благоденствування) на чолі з Н. Ербаканом, що відкрито призивала до відновлення ісламських цінностей і традицій. Партія від самого початку виступила проти «вестернізації», за збереження національних традицій і зближення з арабськими країнами.

Прийшовши до влади, демократи порахували можливим діяти так само, як кемалісти, силовими методами з метою встановлення одноосібного правління. Намагаючись позбавити свого головного конкурента бази в боротьбі за владу, уряд Мендереса провів закон про закриття «народних будинків» – головної опори кемалістської Народно-республіканської партії – і передачі їх майна державі. Цей закон позбавляв політичний курс НРП своїх опорних пунктів. Боротьба за владу між двома партіями загострювалася. Лідери Демократичної партії вирішили заборонити діяльність своїх опозиціонерів і перейшли у відкритий наступ. У квітні 1960 року уряд вніс до меджлісу законопроект про створення Надзвичайної комісії з розслідування «таємної підривної діяльності народно-республіканської партії». Обговорення законопроекту і діяльність надзвичайної комісії з притягнення до судової відповідальності членів НРП – службовців, професорів, журналістів – розжарили пристрасті. Надзвичайна комісія конфісковувала друкарські органи опозиції і заборонила всім газетам і журналам публікувати критичні статті в адресу властей.

Запекла боротьба за владу правлячої і опозиційної партій навесні 1960 років переросла в гостру політичну кризу. У квітні почалися масові студентські виступи, підтримані іншими соціальними шарами суспільства. У Стамбулі і Анкарі уряд оголосив військове становище. Не дивлячись на