Туреччина у геополітичному вимірі

Нарешті рахуватися з інтересами Анкари змушує суспільно-політична атмосфера сучасності, яку чимало аналітиків оцінюють як розгортання між цивілізаційного конфлікту Сходу й Заходу. З урахуванням цього очевидно, що нереалізовані наміри Турецької республіки стосовно подальшої інтеграції в західну цивілізацію можуть сприяти посиленню позиції в ній тих політичних сил. які прагнуть її зовнішньополітичної орієнтації на Близький Схід та країни мусульманського світу загалом. На тлі протистояння в самій Туреччині ісламістів і тих сил, що сповідують курс подальшої «вестернізації» не можна оминути увагою певне раціональне зерно в твердженні (хай і гіперболізованому) почесного президента Союзу турецьких промисловців та підприємців Бюлентом Езаджибаши: зі здобуттям його країною членства в ЄС останній стане «справжньою світовою державою».

Як свідчить кількадесятирічний діалог Анкари з ЄС, її спробам реалізувати задум стосовно здобуття членства в союзі європейських держав перешкоджає низка причин. Їх можна поділити на такі групи: політичні, економічні, правові, соціокультурні та демографічні. Зауважимо, що цей поділ є умовним, оскільки одні причини перегукуються з іншими й складають їх взаємні складові.

Політичні причини, що в різний час перешкоджали й наразі заважають остаточному досягненню консенсусу поміж Туреччиною й державами-членами ЄС різноманітні. Вони відображені у низці вимог, які висувалися останніми до Анкери. Назвемо найбільш резонансні з-поміж них: здійснення демократичних реформ й реалізація копенгагенських критеріїв, визнання Туреччиною Республіки Кіпр, геноциду вірмен в Османській імперії, ліквідація практики порушення прав людини й дискримінації національних меншин.

Кожна з названих вимог свого часу ставала каменем спотикання у взаєминах імовірних партнерів. У цьому столітті, скажімо, особливо болісною у взаємовідносинах Євросоюзу й Туреччини є вимога стосовно визнання Анкарою Республіки Кіпр. При цьому, здається, що в разі визначення умовних пріоритетних інтересів Заходу, з'ясується його особлива зацікавленість у подальшому зміцненні ліберальних цінностей у цій східній країні. Такий висновок базується на усвідомленні залежності зовнішньополітичного курсу Туреччини, яку деякі сучасні політологи трактують «постімперською державою», що визначає своє місце між Сходом і Заходом, від здобуття остаточної перемоги основних опонентів в її суспільно-політичному житті: традиціоналістів чи прибічників «вестернізації». Усталення влади одних чи інших дасть відповідь на питання про зовнішньополітичну стратегію республіки, яка, в залежності від здобуття політичного домінування, може визначатися як подальшою прозахідною орієнтацією, так і бути суттєво скоригована в бік мусульманських держав.

З урахуванням особливостей внутрішньополітичних процесів у Туреччині (наприклад, прихід до влади в 2002 р. проісламської Партії справедливості й розвитку), відповідь на означену проблему сформулювати однозначно складно. Проте очевидною є інша причина, що зумовлює стриманість держав-членів Євросоюзу в задоволенні зовнішньополітичних прагнень Анкари: їхня занепокоєність імовірністю інтеграції Європи в численні проблеми нестабільного близькосхідного регіону у випадку здобуття Туреччиною членства в ЄС.

Помітне місце в комплексі суперечностей між ЄС і Туреччиною посідає оцінка подій 1915 року в Османській імперії. Ще 18 червня 1987 р. Європейський парламент кваліфікував знищення вірмен у ній як акт геноциду. Тим часом як Анкара послідовно відмовляється від такої правової оцінки. Європарламент вимагає від Ради Європи здійснення тиску на неї задля визнання молодотурецьким тріумвіратом факту вчинення злочину проти людства. Хоча Європейський парламент послідовний у тому, що сучасна Туреччина не повинна нести відповідальності за нього, її владні кола не змінюють своєї позиції.

З-поміж факторів, що перешкоджають здобуттю Туреччиною членства в ЄС, – економічні. Йдеться передусім про значну різницю в економічному потенціалі держав Європи й Туреччини. Наприклад, у 2005 р. валовий внутрішній продукт на душу населення становив у Голландії 26. 120 дол., а в Туреччині – лише її одну десяту. Зрозуміло, що таке співвідношення непокоїло європейських політиків. Фахівці ЄС з економічних питань оперували промовистими цифрами імовірних витрат: здобуття Турецькою республікою членства в Євросоюзі коштуватиме останньому 28 млрд. дол. щорічно. Наразі експерти констатують: у перші роки після її входження в ЄС як повноправного члена, останньому доведеться витрачати 11% свого бюджету задля адаптації турецької економіки й соціальної сфери до прийнятного для нього рівня. Серед проблем Турецької республіки, які їй не вдається врегулювати й досі, – значна різниця рівня життя городян і мешканців сільської місцевості.

Зауважимо, що в структурних економічних перетвореннях Анкара досягла чималих успіхів. Реформи включали, зокрема, відмову від етатизму – принципу, запровадженого ще за президентства М. К. Ататюрка. Динаміку її поступу призупинили фінансові кризи 1998 і 2001 р.

Економічні рифи на шляху інтеграційних намірів Туреччини нерідко переплітаються з тими, що мають власне політичний характер. Так було кілька років тому, коли в жовтні 2005 р. розпочалися переговори про її вступ у ЄС. У той час останній підписав з Анкарою додатковий протокол про митний союз. Він передбачав поширення дії його положень на нові країни-члени ЄС. у т. ч. і Кіпр. Тим часом Туреччина здавна підтримувала невизнану світовою спільнотою республіку турків на півночі Кіпру, що й перетворило кіпрське питання в одне з наріжних у взаєминах з ЄС.

Переговорний процес з ним Туреччини включає 35 розділів інтеграційного досьє. У 2006 р. завершилися перемовини по першому з них («Наука й дослідження»). Однак невдовзі діалог призупинився. Це сталося після того, як Анкара