Творчий доробок Володимира Винниченка

Наголос на типових для тогочасного життя суспільства різких соціальних контрастах зроблено також у найзначнішому творі раннього Винниченка – повісті «Голота» (1905). «З двора, – пише про її зміст І. Франко, – в облудному світлі пливе запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі... все-таки мусять служити і заробляти в дворі і мов риба об лід б'ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат».

Чи не найдетальніше, передусім у психологічному плані, виписаний в повісті образ наймички-куховарки Килини. Це розумна і красива молода жінка, яка всіма силами прагне вирватися з батрацької неволі. Вона, каже у творі дід Юхим, «аж дрижить, щоб хазяйкою стати», і смертельно боїться залишитися на все життя «голодранкою», не хоче, щоб її, як «гулящу» Софійку, «якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала», щоб її діти, як дівчинка-сирота Маринка, «під стусанами виростали». Ось чому Килина поставила собі життєвою метою вийти заміж за «хазяйського сина» Андрія, давно закоханого в неї. Правда, вона не любить його, одначе й не приховує цього від нього; через те, за влучним спостереженням Лесі Українки, її поведінка аж ніяк не має характеру нав'язування себе в жінки Андрієві, – Килина лише чесно й відверто ставить свої умови: Андрій робить її «хазяйкою», а вона за це любитиме його «так, як нікого не любила». Та Андрій виявляє нерішучість, а далі події розвиваються таким чином, що Килині взагалі довелося облишити думку про одруження з ним. І, втративши надію знайти якийсь інший, кращий шлях якщо не до щастя, то принаймні до матеріального благополуччя, вона після тривалих вагань вирішила стати коханкою панича-офіцера.

Так само досить виразними є психологічні портрети тих персонажів повісті «Голота», яким у ній відведено порівняно невелике місце; автор уміє небагатьма словами, як правило, вкладаючи їх в уста інших своїх героїв, дати читачеві уявлення про особистість, характер людини.

Далекий від септиментально-народницького замилування людьми з низів, Винниченко і в інших своїх творах про сільську та міську голоту правдиво показує, що в умовах панування соціальної нерівності народ приречений на темноту і забитість («На пристані», «Голод», «Баришенька»), що навіть непересічні його представники в цих умовах не завжди витримують тиск життєвих обставин і моральна деградують («Терень»). Разом із тим на сторінках Винниченкових творів живе чимало образів простих, «маленьких» людей, які є носіями І виразниками найкращих начал народного буття. Це селянин Василь, який «коло череди» навчився грати на сопілці й зворушує серця своїх товаришів чудесною музикою, натура справді артистична («Раб краси»). Це син робітника Федько – розбишакуватий, але чесний і сміливий хлопчик, що ладен із благородних міркувань пожертвувати собою («Федько-халамидник»). Це «найменший, найпослідній чоловік» (таким його всі вважають) ПІня, якого політичні в'язні обрали тюремним старостою І який ціною власного життя довів свою відданість громаді («Талісман»)... І, зрозуміло, як істинно позитивних героїв Винниченко зображує тих «голодних», що не тільки мучаться, страждають, а й рішуче виступають проти «ситих».

Позначені неабиякою реалістичною силою оповідання В. Винниченка про зародження революційних настроїв і революційного руху на селі – такі, наприклад, як «Біля машини», «Салдатики!», «Хто ворог?» – теж належать до безсумнівних здобутків української демократичної літератури початку XX століття.

В основі сюжету «Біля машини» – конфлікт між економом Ґудзиком та селянами-заробітчанами, з якими він, маючи на меті свою користь, не хоче вчасно розраховуватися. Сподівання панського лакизи, що вони «постоять, погомонять, почухаються й підуть собі з богом до другої суботи», виявилися марними: змінилося село, виросли в ньому безстрашні бунтарі, як-от Карпо й Андрон. «Тепер інший час настає! Думаєте, що й довіку мужик дурний буде? Чекайте трохи!.. Он у Полтавській губернії задали вам перцю, буде й на всіх вас... Іроди! Мироїди! Ще дурить голову!»- гнівно кидає Ґудзикові Андрон. Спалахує страйк, і селяни, очолювані Карпом і Андроном, здобувають перемогу.

В оповіданні «Салдатики!» бунтарський дух народу уособлює мудрий і розсудливий селянин Явтух. У дохідливій для селян формі пропагуючи соціалістичні ідеї («... той має право на землю, хто робить на ній! Ми робимо – наша й земля»), він стає справжнім ватажком повсталої бідноти.

Оповідання «Хто ворог?» привертає увагу тим, що в ньому утверджується думка про спільність класових інтересів трудящих усіх національностей. Наймит Корній так відповідає хазяїну, котрий твердить, що, мов, працювати «краще з своїм братом, малоросіянином»: «Співаєте ви добре, та, вибачайте, чимсь іншим ваша пісня тхне... Ось двадцять літ я заробляю оцими руками, – він з силою б'є себе рукою по руці, – а ніде ще не бачив, щоб хазяїн нашому братові за свого був – чи хахол, чи кацап він».

Як відомо, ще донедавна В. Винниченко в науковій літературі без особливих застережень зараховувався до числа «письменників буржуазно-націоналістичного напряму», хоча рання його проза не дає для того жодних підстав – постійно і наполегливо виступаючи проти національного нігілізму, Винниченко воднораз піддає нищівній критиці характерні для певних кіл тогочасного українського суспільства прояви національної обмеженості, національного чванства та ін.

Оповідання «Зіна» було опубліковане в 1909 р., тобто вже після поразки першої російської революції. Почався новий період у літературній діяльності В. Винниченка, на який наклала відбиток атмосфера пореволюційної політичної реакції. Подібно до інших ідейно нестійких представників дрібнобуржуазної інтелігенції, Винниченко в цей час зневірюється в можливості знищення існуючих соціальних порядків і не в одному зі своїх творів розвінчує ті революційні цілі, за досягнення яких він сам ще вчора боровся, у непривабливому вигляді змальовує учасників соціал-демократичного руху тощо і виступає з проповіддю зневаги до високих моральних цінностей взагалі.

У роки реакції Винниченко, як мовиться, не спалив за собою всі мости. Свідченням цього і є саме «Зіна», а також інші оповідання, що їх було згадано раніше (наприклад, «Терень» або «Талісман»), і ще. -»Чекання», «Таємність», «Босяк»... Слушним тому є висновок П. Федченка щодо раннього періоду Винниченкової творчості: «Цей період, чи, може, точніше, домінуючий його ідейно-тематичний струмінь, важко обмежити більш-менш чіткими хронологічними рамками, оскільки такими ж особливостями позначені й деякі оповідання наступного десятиліття... «. Додамо лише, що ці оповідання Винниченка здебільшого і за своїми художніми особливостями, як твори реалістичні, близькі до його ранніх речей.

Звичайно, і до ранньої прози Винниченка критика висловлювала більші чи менші претензії. Особливо часто йому дорікали за «розхристаний стиль і грубувату, нечисту мову» (М. Вороний), «волохатий, нсоброблений стиль» (С. Єфремов) і за те, що його мова «поплямована великоруськими словами» (І. Нечуй-Левицький). Та не слід забувати, що письменникові майже завжди доводилося працювати в дуже складних умовах, що його постійно переслідували матеріальні нестатки і він був змушений поспішати з роботою, – багато в чому цим пояснюються і стилістичні огріхи в його творах, й інші їх недоліки. Що ж до «поплямованості» Винниченкової мови русизмами, то Нечуй-Левицький у своїй статті «Українська декадентщина» мав тут на увазі одну з книжок його оповідань, видану 1910 року. «В своїх передніших оповіданнях, – зазначається в цій же статті, – мова д. Винниченка була чисто народна». Крім того, нерідко Винниченко цілком свідомо вдавався до суржика, зважаючи на його поширеність у самому житті. Це, отже, теж допомагало письменникові якнайкраще, якнайправдивіше «обкреслити людину».

Загалом В. Винниченко понад п'ять десятиліть віддав він служінню українській літературі і ще в дожовтневий час гідно представив її перед цілим світом. Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен.

 

 

Бойко Ю. Драма «Між двох сил» В. Винниченка як відображення української національної революції //Бойко Ю Вибрані праці. – К., 1992.

Гнідан О., Дем'янівська Л. Володимир Винниченко: Життя, діяльність, творчість. – К., 1996.

Гречанюк С Володимир Винниченко: доба і доля // Гречанюк. С На тлі ХІХ століття. – К., 1990.

Дзеверін І. Про В. Винниченка та його ранню прозу // Винниченко В. Краса і сила. – К., 1989.

Жулинський М. Володимир Винниченко // Слово і доля. – К., 2002.

Історія української літератури XX століття. У 2 кн. – Кн. 1 / за ред. В. Г. Дончика. – К., 1993.

Мороз Л. Сто рівноцінних правд: Парадокси драматургії В. Винниченка. – К., 1994.