Україна в системі міжнародних відносин

договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах». Іншим важливим зовнішньополітичним актом України цього періоду стала Постанова Верховної Ради «Про чинність міжнародних договорів на території України» (10 грудня 1991 p.), якою проголошено перед усім світом, що «укладені і ратифіковані Україною міжнародні угоди становлять невід'ємну частину національного законодавства».

Важливими віхами на шляху утвердження України як суб'єкта міжнародних відносин стало прийняття Верховною Радою України документа під назвою «Основні напрями зовнішньої політики України» (2 липня 1993 р.), в якому викладено концепцію зовнішньополітичної діяльності держави, а згодом, 28 червня 1996 p., тексту Конституції України. У ст. 18 Конституції України, зокрема, наголошено: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирної та взаємовигідної співпраці з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». Неподільною і недоторканою оголошено територію України і, водночас, відсутність територіальних претензій до будь-якої іншої держави. Основним законом задекларовано також без'ядерний статус країни, оборонний характер її військової доктрини, формування національних Збройних сил на засадах мінімальної достатності. Ключову роль у цьому процесі відіграли результати всенародного референдуму (1 грудня 1991 р.), на якому практично 90% громадян підтримали Акт проголошення державної незалежності. На рис. 15. 5 подано схему основних віх становлення України як суб'єкта міжнародних відносин.

Три перешкоди необхідно було обійти на шляху входження молодої суверенної держави в міжнародні структури, які, по-перше, визначали традиційну підпорядкованість Москві; по-друге, становили проблемність ядерного арсеналу, який залишився в Україні після розвалу СРСР; по-третє, зумовлювали занепокоєння Заходу щодо напрямів подальшого розвитку нашої держави. Узгодженість духу і букви Декларації про державний суверенітет, Основних напрямів зовнішньої політики України і Конституції України з логікою відносин на міжнародній арені знімали застереження з боку світової громадськості, поступово прояснюючи перед усім світом характер, а також основні вектори спрямованості зовнішньої політики нашої держави. Розглянемо їх детальніше (рис. 15. 6).

Як відомо, за часів СРСР усі контакти із Заходом проходили через Москву. Отже, досвідчена російська дипломатія в односторонньому порядку володіла системою контактів з міжнародним співтовариством. Відповідно, молода українська зовнішньополітична служба була недосконалою і не мала уявлення про роль і функції України як у пострадянському просторі, так і в глобальному масштабі, що в підсумку зумовлювало недостатній рівень знань про шляхи забезпечення державою своїх геополітичних інтересів. У першій половині 1992 р. Україна починає розвивати все нові ази дипломатичного визнання, які тісно єднають новостворену суверенну державу зі світом. Упродовж першого року незалежності нас визнало 130 країн світу, 101 з них установила з Україною дипломатичні відносини. Практично щодня ми отримували повідомлення про дипломатичне визнання України та пропозиції встановити контакти. Перший міністр закордонних справ Анатолій Зленко, зокрема, свідчить: «Ми приймали новопризначених іноземних послів, відряджали власних керівників дипломатичних місій, відкривали посольства, готували візит за візитом, темно-синя папка «Визнання України» за лічені тижні стала товстим пошарпаним томом.

Наступний крок також давався нелегко. Уже з перших місяців незалежності Україна зустрілася з низкою зовнішньополітичних проблем, визначених рутинною щоденною практикою міжнародного життя. Скажімо, визнаючи українську незалежність, чимало румунських політиків за щонайменшої нагоди нагадували, що не вважають лінію українсько-румунського кордону «історично справедливою», посилаючись при цьому на так званий пакт Ріббентропа – Молотова.

Те саме на рівні російської академічної науки. Аналізуючи офіційний документ «Основи прикордонної політики Російської Федерації» (Москва, 1996), у якому сформульовано низку загроз для національних інтересів і безпеки Росії у прикордонному просторі, російський політолог Н. С. Мироненко, зокрема, називає дві:

1) територіальні претензії щодо Росії;

2) невизначеність міжнародно-правового оформлення кордону, які, на його думку, на рубежах Брянської, Курської, Бєлгородської, Воронезької, Ростовської, Краснодарської областей конституйовані з боку України досить чітко.

Прагнучи зробити свій внесок у процес ядерного роззброєння, йдучи послідовно до без'ядерного статусу, Україна першою на земній кулі заявила про відмову від ядерної зброї: спочатку підписала угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень, 1991 p.), а згодом – Лісабонський протокол (травень, 1992 р.). Показово, що весь арсенал мобільних ядерних ракет було передано Росії раніше за передбачений термін і задовго до підписання Лісабонського протоколу. Згідно з московською Заявою президентів США, Росії й України від 14 січня 1994 р., наша держава взяла на себе зобов'язання протягом семи років ліквідувати всю розташовану на її території ядерну зброю, отримавши відповідне матеріальне відшкодування і гарантії своєї безпеки спочатку від США і Росії, а потім і від КНР. Добровільна відмова третьої за своїм ядерним арсеналом держави від зброї масового знищення не має прецедентів і наочно демонструє перед усім світом глибоко миролюбну сутність української держави. Приєднання після цього України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї закріпило позитивний імідж нашої держави. Україна виступила за безстрокове продовження дії цього договору. Відповідне рішення було одностайно прийняте на міжнародній конференції у Нью-Йорку в травні 1995 р.

Проголошення принципів без'ядерності та позаблоковості було не найгіршим із усіх можливих рішень. Інша річ, що після