Українська культура ХІХ – початку ХХ ст.

У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливість українському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст. розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджує свою соборність у царині духу, культури насамперед.

В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50-70-ті й 80-90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий – пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х – початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів («Записки Южной Руси», «Ужинок рідного поля», «Зоря галицька», «Хата»). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в Західній Україні: «Руська бесіда», «Матиця руська», «Просвіта» та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської «Громади».

У громадському житті України початку 60-х років відому роль відіграло «хлопоманство», поширене серед студентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися популяризацією української культури, викликаючи шалений спротив російських офіційних властей.

На чільне місце виходить український осередок у Петербурзі, у якому заходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків Ґалаґана і Тарновсько-го) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 -1862рр. видає журнал «Основа», в якому друкувалися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова, А. Жемчужникова і О. Сєрова.

Журнал відстоював право українського народу на вільний культурний розвиток, прагнув представити його культуру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.

Процес розвитку української культури протягом 60- 90-х років штучно переривався антинаціональними заходами російського уряду, наприклад, виданням у 1863р. Ва-луєвського циркуляра, в якому говорилося: «Большинство малороссов сами весьма основательно доказьівают, что ни-какого малороссийского язьїка не бьіло, нет й бьіть не мо-жет, й что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язьік, только испорченньїй влиянием на не-го Польши... « Після цього указу була видана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів, української дитячої літератури, скасування української преси і т. д.

Українська культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем історичного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднанням навколо шевченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох інших європейських народів.

 

 

Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому – повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 – Казанський, у 1805 – Харківський, у 1834 – Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення «общерусской» культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: «Університет – це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету – поширювати російську культуру... «.

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомовними. «Ці всі школи, – писав Мирослав Семчишин, – були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась». На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства