Українська культура ХІХ – початку ХХ ст.

Крім цього, в XIX ст. набувають широкого розвитку фармакологія, епідеміологія, акушерство, стоматологія.

Займалися науковою працею лікарі провінційних лікарень та працівники лікарських управ, міських та військових лікарень. Наукові розвідки та популярні медичні праці писали видатні громадські діячі-лікарі Модест Левицький, Іван Липа та Євген Озаркевич, засновник та директор «Народної лічниці» у Львові.

Після ліквідації кріпацтва почався розвиток земської медицини. Напрям її розвитку йшов від роз'їзної до стаціонарної медицини з улаштуванням амбулаторій, збільшенням кількості лікарських дільниць. Відкривалися земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічувалося 50 земських акушерок та 150 лікарів.

 

 

Розвиток культури в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі та Росії. Якщо у XVIII ст. російський уряд забороняє книгодрукування українською мовою, то в XIX ст. заборони стосуються освіти. Так, у 1817р. була закрита Києво-Могилянська академія як освітній центр України. Особливо негативне ставлення до української мови визначає вже згадуваний вище Валуєвський циркуляр, який у 1876 р. був підтверджений і доповнений пунктами Емського акта. Емським актом у Росії вводилася жорстка цензура на українські книжки, що ввозилися з-за кордону; заборонялося вживання української мови на сцені, при нотописанні.

Мовна політика в Галичині і Буковині з часу, коли вони опинилися під Австрією, також не сприяла вільному розвитку української мови. Так, якщо в 1787р. при Львівському університеті було відкрито Руський інститут, де на двох факультетах (філософському і богословському) окремі предмети викладались українською мовою, то вже в 1808 р. інститут було закрито під тиском польських шовіністичних кіл. Національно-культурному розвитку перешкоджали австро-польські реакційні сили. Намагання цісарського уряду латинізувати український алфавіт викликало так звану азбучну війну, проти цього виступив М. Шашкевич. Протести передової галицької інтелігенції, підтримані відомими європейськими славістами Ф. Міклошичем і П. Шафариком, змусили реакційні кола відмовитися від свого задуму.

Першу в Галичині граматику української мови створив 1829 р. І. Могильницький. У 1846 р. з'являється «Граматика української мови» Й. Лозинського. Під впливом революції 1848 р. в Австрії у Львові створюється культурно-освітнє товариство 'Талицько-руська матиця», яке видавало книжки з різних галузей знань. Першою такою книжкою був «Буквар руський для школ в Галіції» (1848р.), згодом видано «Читанку для малих дітей» М. Шашкевича. У Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури.

В українських землях, які входили до складу Росії, розвитком мовознавства займались О. Потебня, П. Житець-кий, М. Михальчук, Б. Грінченко. Саме Б. Грінченко – автор першої книги «Рідне слово» для читання в школі українською мовою та «Української граматики». Велику мовну цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком «Словарь української мови» (1907-1909 рр.).

Питанням розвитку української мови значну увагу приділяв М. Грушевський. У збірці статей «Про українську мову і українську школу» він наводить висновок російської Академії наук про те, «що українська мова єсть, що се мова осібна від руської, або правильніше сказати – великоруської, що її ніхто не видумав, а вона існує... віковічно... «.

Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й поширювала передусім українська література.

Початком нової доби в українській літературі було опублікування «Енеїди» І. Котляревського в 1798р. Основоположником української художньої прози був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори «Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» близькі до сентименталізму. А твір «Конотопська відьма» є зразком так званої химерної прози.

Тематичні і жанрові обрії української літератури 20-30-х років збагатили своєю творчістю П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський.

На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. У творчості він поєднав національне і загальнолюдське, «став велетнем у царстві людської культури» (І. Франко). Т. Шевченко був видатним поетом-ро-мантиком. Прикладом романтизму є твори «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія». Творами реалістичного спрямування є його поеми «Кавказ», «Наймичка» та ін.

Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження («Гайдамаки»).

До політичної історії звертався у містерії «Великий льох», у таких творах, як «Швачка», «Іржавець», «Заступила чорна хмара». Поет звертався до минулого, сучасного й майбутнього, до земляків «мертвих, і живих, і ненарождених... «, намагаючись звернути їхню увагу до проблем України.

Чільне місце в українській літературі другої половини XIX ст. посідає Пантелеймон Куліш – поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Він започаткував українську історичну романістику («Чорна рада»), створив високохудожні переклади Біблії, творів В. Шекспіра тощо.

Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров – три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна думка в 40-50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що вливалися до української літератури на рубежі 50-60-х років, зокрема авторка «Народних оповідань» Марко Вовчок (М. Маркевич), поети С. Руданський та Л. Глібов, прозаїки А. Свид-ницький та О. Стороженко.

Жанр реалістичної повісті розвинув І. Нечуй-Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя («Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я»).

З творчістю Панаса Мирного пов'язаний розвиток жанру соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).

«Буковинським кобзарем» називають Юрія Федьковича, активного діяча національного пробудження на Буковині. Його