Українська культура періоду 18 – 19 століття

Широко були представлені оповідання, переважно релігійного змісту –про святих та їх чудеса. Чималою популярністю користувалась проповідницька література. Теорію проповіді розробив Й. Галятовський, ним же видано кілька збірок проповідей. Відомими були також проповіді Л. Барановича, А. Радивилонського, Л. Мацієвича.

Великий інтерес викликала так звана паломницька література. Найвідомішим твором цього напрямку у 18 столітті стало “Странствование” В. Григоровича – Барського, в якому описані мандрівки автора по країнам Східної Європи та Сходу, що тривали 24 роки.

Улюбленим видом літератури кінця 17 середини 18 століття була драма. Зародилась вона під впливом польської літератури початку 17 століття. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені тільки розповідалося про події. На зламі 17 та 18 століть з’являються справжні драми. На Україні розвиток драми був пов’язаний з Київською Колегією. Спочатку вистави були переважно релігійного змісту – присвячені Різдвяним та Великоднім святам. Але потім з’являються драми моралістичного змісту, в яких виступають реальні постаті – “Лазарь”, “блудний син” тощо; з’являються драми історичні: збереглися три драми з історії України, одна з римської та одна з сербської історії. 

Вчення поетики в Академії сприяло розвитку української поезії. Видатними зразками української поезії , в якій поєдналися академічні та народні традиції, стали збірки “Сад божественних пісень” та “Басні харківські” Григорія Сковороди.

У другій половині 18 століття популярними були побутово – історичні вірші. У них постали герої Визвольної війни, постаті Б. Хмельницького, Палія, Мазепи, українського козацтва. Іншим видом віршів була релігійна лірика – Д. Туптало, Л. Баранович. Ц. Мокрієвич намагався викласти віршами Біблію.

У другій половині 18 століття спостерігається збільшення впливу на українську літературу російської (А. Кантемір, О. Сумароков тощо).

“Батьком української літератури” часто називають Івана Котляревського. І це не випадково, бо поема Котляревського “Енеїда” (вперше побачила світ у неповному виданні у 1798 році) була першою поемою, написаною українською літературною мовою. “Енеїда” – це пародійний твір, бурлеско – травестійна поема, переробка поеми римського поета Вергілія, в якій Котляревський дав широку картину народного життя, з його додатним і від’ємними сторонами. 

Гумористично – сатирична форма мала послідовників. Найбільш яскравими є Петро Гулак – Артемовський та Євген Гребінка, які користувалися в своїй творчості формою байки.

Григорій Квітка – Основ'яненко відомий як засновник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки: сентименталізм (твори “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов” тощо) та початок романтизму (повісті “ Конотопська відьма”, “Мертвецький Великдень”).

З творчістю Котляревського та Квітки – Основ’яненко пов’язане становлення української драми – обидва письменники виступали як організатори театрального життя першої половини 19 століття, режисери. П’єси Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль - чарівник”, комедії Г. Квітки “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко - денщик” і зараз зберігають свою популярність.

30 – ті – 40 – ві роки позначаються розвитком етнографії, мовознавства, журналістики. Так, виходить перша українська граматика О. Поплавського, з’являються такі українські журнали як “Украинский вестник”, “Украинский журнал”, альманахи “Сніп”, “Молодик”.

Подальший розвиток української літератури пов’язаний з творчістю видатного українського письменника, громадського і політичного діяча, Тараса Григоровича Шевченка. Поява у 1840 році “Кобзаря” відкрила новий етап розвитку літератури.

Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. В баладах “Причинна”, “Утоплена”, “Тополя”, “Русалка” сплітається світ реальний та світ казково – фантастичний, побутові образи з образами уяви. Також риси романтичності мають історичні поеми Шевченка. Постаті гетьманів, козацьке життя, воєнні походи, які знайшли художнє втілення в поемах, яскраво говорять нам про захоплення поета минувшиною: “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Тарасова ніч”, “Гайдамаки”.

Шевченко став засновником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми (“Катерина”, “Наймичка”, “Сон”), суспільно – політичні (“Єретик”, “Сліпий”, “Кавказ”, “Посланіє”) виступали проти кривдників народу – царів, панів тощо. У своїй творчості (а також і політичній та громадській діяльності) він засуджував та викривав кріпацтво, самодержавство, національне гноблення.

Творчість Т.Г. Шевченка мала великий вплив на подальший розвиток української літератури, суспільної та політичної думки. Творчість письменника надихала багатьох інших, його політичні ідеї, які були викладені в одній з програм Кирило – Мефодієвського братства, залишалися популярними і набули подальшого розвитку.

60 – 80 – ті роки в історії української культури виділяються як доба безумовного панування реалістичної літератури.

Чітко виділяється в загальному літературному потоці творчість П. Куліша. З усієї творчої спадщини особливе значення має його роман “Чорна рада” – він є класичною романтичною прозою.

Загалом спрямування післяшевченківської літератури, що слугувалося народною українською мовою, виразно реалістичне. У 1857 році (одночасно з романом “Чорна рада”) з’являються “Народні оповідання” Марко Вовчок. У 1861 – 1862р.р. написані “Люборацькі” А.П. Свидницького – перший український соціальний роман (надрукований частково у 1886р.), в 60 – х роках “Марко проклятий” О.П. Стороженка, повість із селянського життя, у 1865р. – “Лукян Кобилиця” – О. – Ю. Федьковича, “Турецькі бранці” буковинського священика Сидора Воробкевича, які відкрили низьку збірок його романтичних оповідань. Наступного року вийшли “Дві московки” І.С. Нечуй – Левицького, у 1872р. – оповідання “Лихий попутав” Панаса Мирного. В цьому ж році він починає писати роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, який став класикою українського реалізму. Роман закінчено у 1875 році , а у 1876 році з’являється “Микола Джеря” Нечуй – Левицького, а ще через два роки – “Кайдашева сім я”. У 1874 р. в журналі “Друг” надруковано перші твори Івана Франка, а вже у 1880 – 81 роках - “Борислав сіється”. Популярними були оповідання та повісті О. Косинського. Широкої популярності набуває великий реалістичний прозовий жанр.

Проза Марка Вовчок, а ще більш Нечуя – Левицького, Панаса Мирного та Івана Франка була цілком зрілою, займала гідне місце серед реалістичних авторів тієї епохи. В цей період відбувається завершення формування післяшевченківської національної української літератури, що зіграло велику роль у подальшому розвитку культурного процесу на Україні. 

Взагалі, українська література другої половини 19 століття була одним з найголовніших чинників формування української національної ідеї, рушієм національного відродження кінця 19 – початку 20 століття.

 

 

Українська культура періоду 18 – 19 століття розвивалась в суперечливих умовах. З одного боку можна відмітити меценатську діяльність багатьох гетьманів України цього періоду, зокрема І. Мазепи, Д. Апостола та інших. Їхня діяльність дала поштовх для розвитку багатьох галузей науки та культури. З іншого – руйнівним чинником для української культури була великодержавницька політика російського царизму – ліквідація посади гетьмана у 1764р., зруйнування Січі Катериною ІІ у 1775р., ліквідація територіально – адміністративного устрою Гетьманщини у 1783 році., впровадження кріпосного права на Лівобережжі тощо. Але не дивлячись на це, 18 століття позначилося діяльністю таких відомих осіб як Г.Сковорода, відомого філософа України, Шеделя, Ковніра – відомих архітекторів, які створили визначні шедеври української барочної архітектури, Д.Туптала, Л.Мацієвича – відомих літераторів. Культура 18 століття заклала початок для розвитку справжньо української національної культури. 

Для культури 19 століття характерний подальший наступна українську культуру русифікації – вона посилилась після польського повстання 1830 року, полягала в забороні вживання української мови, в забороні друкування та розповсюдження книжок українською. Русифікація торкнулася всіх сфер культурного життя України – від літератури і театру (було заборонено вистави українською) до архітектури. Але, я вважаю, саме 19 століття було найголовнішим періодом у розвитку української культури: саме в цей час відбувається формування української літературної мови (цьому поклав початок І.Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів на Україні та програм “Кирило – Мифодїївського братства” відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Цьому сприяла діяльність та творчість видатного українського письменника, громадського та політичного діяча – Т.Г. Шевченка. Завдяки діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки. Театр набуває рис національного театру дякуючи діяльності таких митців як І. Карпенко - Карий, С.С. Гулака – Артемовського, М. Кропивницького та інших. В цей період були написані твори, які стали класикою української літератури.

Тобто, можна з впевненістю сказати, що цей період був періодом формування української нації, створив підґрунтя для національно – культурного відродження на початку 20 століття.

 

 

1. Культура та побут населення України: Навч.посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. – 2 – е вид., доп. та перероб. – К.:Либідь, 1993. – 288с.; іл.

2. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – 2–е вид. / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. К.: Либідь, 1994.- 256с.;іл.

3. Історія України: у 2 т. Т. 2. Від середини XVIII століття до 1923 року./ Н. Полонська – Василенко. – 3 – тє вид. – К.:Либідь, 1995. – 608с.