Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Олена Теліга у Києві восени 1941 р. створила Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький тижневик „Літаври“ як додаток до газети „Українське слово“ та ін. Поезії О.Теліги воєнної доби увійшли до посмертних її збірок, виданих в еміграції – „Душа на сторожі“ та „Прапори Духа“. В Україні перша збірка поетеси була видрукована у Рівному лише у 1992 р. („Найгостріше слово - Україна“).

У період боротьби з окупантами виходило чимало брошур, підручників, часописів, листівок тощо. Говними виданнями УПА були журнали „Ідея і чин“ (1942–1946), „До зброї“ (1943), „Повстанець“ (1944–1946), „Український перець“ (1943–1945) та ін. Деякий час у Карпатах діяла підпільна радіостанція „Афродіта“, керівником якої був Ярослав Старух. Відомими підпільними поетами і публіцистами були також Марко Боєслав (Михайло Дяченко), Яків Бусел, Петро Полтава (Петро Федун) та багато інших. Широкого розголосу набули твори Івана Багряного, який очолював пропагандистський центр ОУН–УПА.

Українська культура у період відбудови. У ході Другої світової війни Україна зазнала надзвичайно великих втрат. На фронтах і на окупованій території загинуло близько 18% населення республіки. По Україні двічі прокотився вогнений вал війни. Республіка втратила майже 70% промислового й сільськогосподарського потенціалу. Так само жахливими були наслідки війни для розвитку культури.

На кінець 1945 р. в УРСР було відновлено лише 21% довоєнної кількості бібліотек, 30% кіноустановок, 75% культосвітніх установ – будинків культури, клубів, хат–читалень тощо, 70% друкарень. Лише 73% довоєнної кількості театрів змогли розпочати сезон.

В умовах відновлення важкої промисловості й нарощування військового потенціалу, коштів на соціально–культурну сферу катастрофічно бракувало. Війна продовжила процес деформування духовного життя в Україні, послабила гуманістичні ідеали, посилила жорстокість, завдала непоправної шкоди по тільки матеріальній базі культури, але й забрала життя тисяч учителів, культурно-освітніх працівників, діячів науки, літератури і мистецтва. Вкрай негативний вплив на духовність суспільства справляв і тоталітарний режим, культ особи Сталіна. Продовжувалися репресії, мкі охопили багатьох учених, митців, сіяли жах у народі, формували рабську психологію.

Після війни набувають поширення вечірня і заочна форми навчання. Довоєнну мережу шкіл було повністю відновлено у 1950 р., було створено 1300 шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. було запроваджено обов’язкову семирічну освіту.

Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мережа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними подіями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, відкриття у 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського університету, а також Чернівецького медичного інституту на Буковині.

За післявоєнну п’ятирічку відновили роботу всі вищі навчальні заклади України, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість ВНЗ в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 р. Це призвело до того, що на кінець 1950-х рр. в усіх сферах народного господарства і культури України працювали понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже у 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час.

Ооблива увага приділялася відновленню діяльності Академії наук УРСР. У трьох її відділах почали свою діяльність 44 інститути, у тому числі 20 нових. У 1946 р. було здійснено пуск першого в УРСР атомного реактора, а у 1948–1951 рр. розроблено першу в СРСР електронно-обчислювальну машину.

В Інституті електрозварювання АН УРСР під керівництвом Євгена Патона успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів, що успішно використовувалися у відбудові народного господарства. Значним технічним досягненням була побудова у 1953 р. найбільшого в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще у 1930-тих рр. разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в математиці – нелінійної механіки.

В Україні у 1950–х рр. розпочав свою діяльність відомий вчений–хірург Микола Амосов. Тут розквітнув талант авіаконструктора росіянина Олега Антонова. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов.

З України почалася дорога у велику науку одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківського. Його батько, Богдан Олександрович (1868–1920), протягом усього життя був прихильником українського руху, у І919 р. був обраний дійсним членом УАН.

Українська земля виплекала і талант того, хто створив оригінальну конструкцію такої ж радянської зброї – тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п’яти Державних премій СРСР, генерал–лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко. 

В цілому у повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями.

Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. 

У літературу прийшли молоді письменники, збагачені життєвим досвідом недавньої війни. Великого громадського звучання набули книги Олеся Гончара (особливо роман „Прапороносці“), Віктора Некрасова (роман „В окопах Сталінграда“), твори Максима Рильського, Юрія