Українська революція 1917-1921 років

 

РОЗДІЛ 1. БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ У 1919-1920 рр

РОЗДІЛ 2. ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ ТА ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ 

УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

РОЗДІЛ 3. УСПІХИ І ТРУДНОЩІ РОЗВИТКУ ОСВІТИ, НАУКИ, 

ЛІТЕРАТУРИ, ТЕАТРУ, МИСТЕЦТВА В ХОДІ ВИЗВОЛЬНИХ

ЗМАГАНЬ 1917-1921 РР

 

 

Українська революція 1917-1921 років — черга подій, метою яких було політичне самовизначення українського народу у формі поновлення та захисту державності. Процес розбудови незалежної Української держави потребує узагальнення всього накопиченого українським народом досвіду, адже колізії сучасного державотворення в Україні багато в чому схожі з проблемами, які постали перед творцями української державності в період визвольних змагань 1917–1921 років. 

У ході революції український народ уперше в ХХ сторіччі створив незалежну національну державу, яка у формі різних утворень мала всі ознаки незалежної держави: територію, кордони, символи, органи влади, військо, гроші, мову. Вперше після століть бездержавності відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель.

Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах країни розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.

Досвід самостійної соборної України відіграв вирішальну роль у подальшій визвольній боротьбі Українського народу. Розуміння здобутків революції та усвідомлення причин її поразки має стати важливим уроком для сучасної розбудови незалежної України.

Термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Таке означення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка й інших діячів доби. Радянська історіографія викорінювала цю дефініцію, й на події в Україні поширювала інші поняття. Водночас українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні. 

 

 

У 1919—1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні. Та найголовніше – Україна знаходилася у вогняному кільці фронтів: на заході стояли польські війська; на сході і півночі – російські більшовицькі; на південному сході – російські білогвардійські (Денікін та ін.); на півдні, в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – війська Антанти і Румунії. 

Спираючись на проросійський “Тимчасовий робітничо-селянський уряд”, більшовицька Росія заявила, що не визнає УНР як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї військові дії. 6 січня 1919 р. більшовики проголосили Українську соціалістичну радянську республіку (УСРР) зі столицею у Харкові. Український більшовицький уряд – Рада народних комісарів (РНК) на чолі з болгарином Християном Раковським – відразу задекларував необхідність об'єднання УСРР і РСФРР на засадах “соціалістичної федерації”. Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому—березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам'янця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилося дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з армією Денікіна.

19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, внаслідок чого армія Директорії була поділена на Північну, Південну і Проскурівську частини. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко — до Рівного. Тут було реорганізовано Директорію і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантівської орієнтації. Цей уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів — польського панства і російського комуністичного більшовицького війська. Тепер ставку було зроблено на власні сили. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок тощо.

Проголосивши конструктивну програму, уряд УНР, однак, не мав реальних можливостей змінити ситуацію на краще. Армія УНР не могла допомогти Українській Галицькій армії (УГА), що захищала західноукраїнські землі від Польщі, війська якої з допомогою Франції в липні 1919 р. зайняли всю Галичину.

До травня 1919 р. війська Директорії зазнали поразки на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли до колишнього російсько-австрійського кордону, а на півдні України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут вирішили завдати більшовицьким військам головного удару. У здійсненні цього плану країни Антанти робили ставку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну територію, Директорія (9 травня 1919 р. її головою було обрано Симона Петлюру) і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР. Тому влітку 1919 р. в Україні постали три протиборчі сили: Червона армія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками, та армія Денікіна.

Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. В урядовій Декларації від 25 січня проголошувалася необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації і доведення «соціалістичної революції до кінця». З проголошенням статусу «радянської республіки» на практиці вільне обрання рад відкладалося, а на місцях керівництво здійснювали