Українська революція 1917-1921 років

Українська революція 1917–1921 рр. показала, що ідея незалежності України близька різним верствам українського суспільства, а також її розділяли представники деяких інших національностей, що проживали на Україні.

Прагнення мати власну державу було настільки великим (але не підкріпленим конкретною силою), що більшовики для встановлення власної влади були змушені декларувати підтримку незалежності України, і навіть на початку 20-х років виконати певні конкретні кроки з українізації. Але політичний та економічний суверенітет України був фіктивним, більшовицька Росія не відмовилась від імперських амбіцій царизму.

Історичне значення боротьби складається в тому, що був збережений та поглиблений процес утворення Української держави. Проте, Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не вдалося відстояти та укріпити незалежність. Отриманий досвід і уроки революції стали доробком для наступних поколінь борців за українську державу та стали в пригоді наприкінці ХХ століття.

 

 

Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя.

Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції  1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. «Просвіти» залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців.

Більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.

Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». 

1917-1920 рр. відзначені докорінною ломкою старої системи народної освіти, пошуками нових форм, які відповідали б характеру і завданням політичних режимів в Україні. Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. Більшовики прагнули будувати принципово нову школу, відкидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання Центральної Ради. В деяких місцях нова влада починала діяльність із переслідування вчителів українознавчих дисциплін. За доби Директорії українізація школи провадилася ще інтенсивніше, але в зв'язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити її результати не вдалося. У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням «комуністичного виховання».

Складні й суперечливі процеси відбувалися в 1917-1921 рр. у вищій школі. Центральна Рада опрацювала план заснування вузів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за гетьманату. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет у Києві, 22 жовтня - другий український університет у Кам'янці-Подільському. Українські університети планувалося заснувати і в інших містах України. Складності революційного часу відбились і на стані науки в Україні. Але у ці роки в її вузах і науково-дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені-хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Палладін, мостобудівник-новатор Є. Патон, філолог, історик і сходознавець А. Кримський, історики Д. Баталій, В. Бузескул, математики Д.Граве і М.Кравчук та багато інших.

Революція надала можливість втілити в життя мрію кількох поколінь українських учених - створити національну Академію наук, відкриття Української академії наук відбулося 24 листопада 1918 р. 

Багато з того, що було зроблено Центральною Радою, Українською Державою гетьмана П. Скоропадського, Директорією УНР у сфері культури, було зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення власної держави.

В українській культурі 1917-1920 рр. було, звісно, чимало проблем і труднощів, а то й гірких сторінок. Мабуть, найбільшої шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та більшовики. 

Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції.

 

 

Українська революція у своєму розвитку пройшла складний шлях, здобутки і прорахунки якого ще тривалий час намагалися переосмислити в еміграції її керівники та активні учасники. Український національний рух у процесі боротьби за власну державність розколовся на кілька політичних таборів: прихильників республіканської (її основу склали діячі Центральної Ради та Директорії, які були членами різних соціалістичних партій) та монархічної течій (діячі гетьманату, які дотримувалися консервативних поглядів). Вже в еміграції представники цих течій у своїх творах намагаються подати політику власних політичних режимів у більш вигідному світлі та знайти винних у поразці Української революції.

Досвід Української революції 1917 – 1921 рр. має важливе значення для українського державотворення на сучасному етапі. Серед досягнень Української революції 1917 – 1921 рр. у першу чергу варто відзначити демократизацію суспільства та зростання національної свідомості українського народу. Найбільш трагічними наслідками революції став розкол національно-демократичних сил та всього українського суспільства. Саме ці аспекти Української революції мають першочергове значення для сучасності.

Помилки та прорахунки революції загартували інтелігенцію, її чисельність невпинно росла, українське селянство стало свідомим. Велику роль в подальшому розвитку української політичної боротьби відіграв досвід державотворення, що спонукав нові покоління до спроб розбудови власної держави та здобуття незалежності.

 

 

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.
2. Бойко, О. Д. Історія України: посібник / О. Д. Бойко. – К.: Академія, 2002. – С. 321-349, 350-371.
3. Верстюк, В. Ф. Симон Петлюра: політичний портрет (до 125-річчя від дня народження) / В. Ф. Верстюк // Український історичний журнал. – 2004. – № 3. – С. 112-126.
4. Винниченко, В. Відродження нації: у 3 ч. / В. Винниченко. – К.: Вид-во політ. літ-ри України, 1990.
5. Історія України / за ред. В. А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – С. 184-261.
6. Лозовий, В. С. Пошук Директорією ідейно-політичних засад відновлення діяльності УНР / В. С. Лозовий // Український історичний журнал. – 2000. – № 5. – С. 32-38.
7. Янковська, О. В. Культурне життя в Україні у період національно-демократичної революції (1917 – 1920 рр.) / О. В. Янковська // Український історичний журнал. – 2005. – № 2. – С. 105-118.