Українські землі у складі Литви і Польщі. Початок козаччини

Після Люблінської унії всі українські селяни втратили право в один установлений день на рік переходити до іншого хазяїна. У 1505 р. польський сейм заборонив селянам залишати поміщика без його згоди, а після унії це рішення поширилося на всі українські землі. Коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, в Східній Європі та в Україні воно зароджувалось в особливо жорстокій формі. До середини XVII ст. на території етнічної. України була закріпачена чверть селянства.

Рівень закріпачення селян в Україні був не скрізь однаковий. У густо заселених районах (Галичина та Волинь), де був особливо відчутний польський вплив, кріпацтво існувало у жорстоких формах. На початку XVII ст. панщина тут досягала 4-5 днів на тиждень. А в рідконаселених районах (Карпати та Подніпров'я), де не вистачало робочої сили, поміщики були змушені йти на поступки селянам. Так, наприклад, на Київщині панщина 2-3 дні на тиждень була стабільною понад 100 років. Крім того, українське селянство, що становило 80% населення краю, не давало закріпачити себе без боротьби.

Наприкінці XVI ст. загалом завершився процес формування шляхетського стану, розпочатий двома століттями раніше.

У той самий час, коли селянство втрачало свої права, польська шляхта посилювала свої позиції та політичний вплив. Спочатку шляхта намагалася обмежити свої обов'язки перед сюзеренами. Вчорашні воїни, а тепер підприємці, вони прагнули обмежити право короля починати військові дії, оскільки не бажали брати участь у воєнних походах, бо можна було отримувати великі прибутки з власних маєтків. На початку XVI ст. шляхта підкорила собі місцеві сейми, а невдовзі і загальний сейм Речі Посполитої, якому належала вища законодавча влада в країні. Тепер шляхта, що становила 8-10% населення, більше, ніж знать будь-якої країни Європи, могла обмежувати владу своїх королів.

Обмеження королівської влади було лише однією з цілей шляхти. Вона також прагнула позбавити будь-який прошарок суспільства можливостей загрожувати їхньому привілейованому становищу. Тому шляхта розпочала боротьбу ще на два фронти: проти магнатів (з їхньою монополією на високі посади і величезними земельними маєтностями) та проти міських заможних верств, оскільки вбачала в них суперників у торгівлі. І хоча майже 420 українських міст отримали Магдебурзьке право, шляхта знаходила можливості його обмежувати і втручатися в міські справи. Перевага сил була на боці польської шляхти. На початку XVI ст. більшість міст було позбавлено права голосу в сеймі, а місцевим купцям було заборонено їздити по товари за кордон. У той самий час сейм звільнив шляхту від податку на ввіз і вивіз товарів, через що торгівля почала зосереджуватися в руках щляхтичів.

Основним товаром експорту в Західну Європу із земель України був хліб. Його кількість весь час зростала. В середині XVI ст. вона становила 17, у другій половині – 78, а в першій половині XVII ст. – близько 84 тис. лаштів (лашт – приблизно 2 т). Торгувала шляхта ще й волами, кіньми, дубовими колодами, смолою тощо. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду військовій службі з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: «Тепер у нас нема вояків... зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують... « Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати і шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі і робила їх малопродуктивними. Одержувані кошти йшли на розкішне життя панства, частково вкладалися в економіку Литви і Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалась на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювались інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення або будь-що намагались прилучитись до польської еліти, зраджуючи власний народ.

Отже, після Люблінської унії водночас з розвитком продуктивних сил, зростанням міст, розвитком ремесел, торгівлі на землях України почалося становлення фільваркової системи, що зумовило остаточне оформлення кріпосного права. На початку XVII ст. більшість українських земель прибрала до рук польська знать, довівши, що багатовікова суперечка поляків і литовців за Україну закінчилася перемогою Польщі.

Розвиток науки і техніки наприкінці XVI – у першій половині XVII ст.

Потреби економіки, комерціалізація сільського господарства, розвиток міст, зростання матеріальних запитів населення зумовили потребу в нових технічних засобах, пристроях, механізмах. Тому прогресивно мислячі феодали, шляхта, ремісники, купецтво впроваджували у виробничі процеси західні технічні нововведення, сприяли вітчизняним винаходам, поширенню освіти, наукових знань.

Вплив західної культури, який частково почався в першій половині XVI ст. і значно посилився після Люблінської унії, сприяв поширенню в українському суспільстві передової європейської думки і наукових знань. Українське населення долучалось до світової науки і техніки не тільки завдяки використанню на виробництві виробів, пристроїв і механізмів. Через Литву і Польщу в Україну почали проникати ідеї Відродження і Реформації, що пробуджували інтерес до рідної культури, мови, історії, викликали потребу в освіті й наукових знаннях.

Вихідці з України навчались в університетах