Українські землі у складі Литви і Польщі. Початок козаччини

З XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека з боку Турецької (Османської) держави і Кримського ханства. Протягом XIV-XVII ст. Турецька військово-феодальна держава за правління султанів Баязида, Мурада та Махме-да захопила Візантію і весь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за правління хана Хаджи-Гірея Кримське ханство остаточно відокремилось від Золотої Орди. Основою його зовнішньої політики було пограбування країн-сусідів. За часів правління хана Менглі-Гірея кримчаки захопили Причорномор'я з містами Дашев (Очаків), Хаджибей, які раніше належали Литовській державі.

У 1475 р. Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангуп, Перекоп, Очаків, змусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на берегах Чорноґо та Азовського морів. Турки побудували кілька фортець, які використовувалися для нападів на українські землі.

Вже наприкінці XV ст. турки напали на Галичину і Поділля. У1498 р. вони зруйнували галицькі міста Перемишль та Ярослав. Кримські татари, заручившись підтримкою Туреччини, з 80-х років XV ст. почали постійні напади на Україну. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Гірея спустошила Брац-лавщину та інші регіони Поділля й без перешкод відійшла до Криму. В 1482 р. Менглі-Гірей з великим військом вдерся в Київську землю і взяв Київ. Наприкінці XV – першій третині XVI ст. татарські орди майже щороку грабували та спустошували українські міста і села, гнали в полон тисячі людей, продавали їх у рабство на східних ринках. Найбільшим ринком невільників була Кафа (Феодосія).

За підрахунками Я. Дашкевича, в період з 1400 до 1650 р. під час грабіжницьких походів на Україну було захоплено в полон або убито від 2 до 2, 5 млн. осіб.

Незважаючи на те що литовські князі під тиском обставин почали сплачувати кримським ханам щорічну данину, кримчаки не припиняли своїх злодійських набігів на українські землі. Таким чином, південна Русь жила під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Держава повинна була взяти на себе її захист. Але ні литовсько-руська держава до Люблінської унії, ні польсько-литовська Річ Посполита після неї не мали достатньо сил, щоб організувати захист віддаленої окраїни з її незахищеним кордоном.

Початок козаччини. Причини і джерела виникнення українського козацтва

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак» вперше зустрічається в джерелах XIII ст. – монгольській хроніці, датованій 1240р. У перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників і мала різнопланове трактування. Представники російської «державницької школи» (С. Соловйов, К. Кавелін) або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку. Українські історики дореволюційної доби (М. Костомаров, Д. Яворницький) ідеалізували запорозьке козацтво. Польські вчені схильні пов'язувати проблему виникнення козацтва тільки з діяльністю польської й української знаті, а традиційна англо-франко-американська історіографія вбачає в запорозькому козацтві щось на зразок середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива і грабунок сусідів. На жаль, всі ці версії грішать однобокістю.

Нині не викликає сумніву, що основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV- XVI ст. Польща і Литва все більше обмежували самоврядування українських земель, аж до ліквідації залишків їхньої автономності. Посилювалась експансія католицизму. Водночас зміцнювався клас феодалів – шляхетство, внаслідок чого його землеволодіння на Україні розширювались. А становище українського населення погіршувалось з кожним роком.

Особливість суспільного життя в Україні в XV – першій половині XVI ст. полягала також і в тому, що основна маса населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Саме тут і відбувалося посилення кріпацтва. Решта території України – Середнє Подніпров'я, Побужжя, Запорожжя – була майже не заселена. В цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходились прикордонні військові гарнізони (міста Остер, Канів, Брацлав, Вінниця). Далі тягнулись незаймані землі, де було багато дичини., риби, диких коней. Ватаги так званих ухідників із прикордонних селищ селились на уходах – в гирлах річок – і там рибалили, добували мед, полювали. Невдовзі до ухідників почали приєднуватись селя-ни-втікачі з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Вже у другій половині XV – на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворились загони вільних озброєних людей із різних соціальних прошарків: від ухідників, селян та міщан до дрібної збіднілої шляхти і православного духовенства.

На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник. У XV-XVII ст. південь України був охоплений полум'ям безперервної боротьби з татаро-турецьки-ми загарбниками. Для оборони з рублених і січених колод будувались укріплення- «січі». Серед перших організаторів козацьких загонів були старости прикордонних міст: Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Бернард Претвич, а також сини магнатів Заславських,