Український національний союз: історіографія

Надмірна політизованість праць, що вийшли у 1920-30-х рр., справила негативне значення на подальші наукові дослідження, що здійснювали діаспорою [13]. В багатьох творах яскраво виявляється антагонізм між двома течіями діаспорної історіографії, оцінки навіть об’єктивних фактів подаються з діаметрально протилежних позицій. Ініціатива в розробці цієї проблематики належить не відстороненим академічним вченим, а політичним і суспільним діячам, що були не лише очевидцями, а й активними учасниками революційних подій. Це призвело до суперечливого висвітлення подій та формування стереотипних уявлень. Тому специфіка діаспорної історіографії вимагає залучення до кола історіографічного огляду не лише наукової, а й мемуарної літератури.

В повоєнний період у зарубіжній науці продовжувалося вивчення діяльності окремих політичних партій, аналіз процесів, пов’язаних із діяльністю УНС. Втім, недоліком робіт, що побачили світ у цей час, залишалась обмеженість джерельної бази, що було зумовлено недоступністю радянських архівів і бібліотек. У цілому, історики і політологи цього періоду успадкували від своїх попередників науковість ідеологічного протистояння. Не останню роль відіграв фактор відсутності достатньої кількості документів, які залишились в СРСР. Серед основних дослідників повоєнної доби в напрямі вивчення подій Української революції, варто назвати Д. Гирського, І. Майстренко, М. Мироненко, М. Ста- хіва, П. Мірчука, П. Феденка, В. Веригу та ін.

Радянська історіографія створювалася в умовах тотального контролю та жорсткого ідеологічного тиску, що негативно позначилося на якості цих праць. Вона взагалі ігнорувала сам факт створення та існування незалежної Української Держави як вияв прагнення українського народу до самовизначення. Українські політичні партії кваліфікувались як буржуазно-націоналістичні, відносилися до табору контрреволюції, а дослідження історії контрреволюції залишалося поза увагою офіційної історіографії. В історії розвитку радянської історіографії виділяють два великих періоди: марксистський (1920-30-і рр.) і радянський (1930-1980-і рр.). Дослідники кожного з етапів підходили до аналізу суспільно-політичних рухів в Українській Державі зі своїми концепціями та дискусіями, але при цьому зберігалася спадковість наукових висновків.

Марксистський напрям в історіографії очолював і активно запроваджував М. Яворський. Суспільно-політичні рухи та діяльність політичних партій він оцінював з позиції ідеї класової боротьби та історичного матеріалізму [14]. Радянська історична література з проблем діяльності українських політичних партій почала з’являтись вже на початку 1920-х рр., левова частина з яких присвячена історії революційної боротьби КП (б) У До праць, що мають теоретичну й історіографічну цінність, слід віднести роботи, О. Гермайзе, Д. Ерде, М. Рафеса [15; 16]. У них виразно простежується авторська інтерпретація діяльності українських партій, їх ролі та місця в революції. Необхідно відзначити, що ці роботи написані з марксистського погляду, де українські партії – члени УНС, названі «контрреволюційними» та «соціал-угодницькими». Усі ці роботи становлять певну наукову цінність, завдяки документальній насиченості. Хоча проведені дослідження обмежувались рамками, дослідник не міг вийти за «межі дозволеного». Історики розглядали лише

окремі факти та події, кількість, соціальну базу партій, увага приділялась взаємостосункам між ними та більшовиками. Усі процеси розглядались як шлях до жовтневої революції. Існуючі рухи об’єднувались у дві групи – пролетарські та не пролетарські, а різноманіття авторських визначень змінилося на чітко регламентовані дефініції.

Подолання культу особи Сталіна, яке супроводжувалося відносною лібералізацією суспільно-політичного життя, мало позитивний вплив на подальший розвиток історичної науки. Першою спробою написати комплексну узагальнюючу історію революційних подій в Україні була колективна монографія С. Королівського, М. Рубача і М. Супруненка, що відзначалась високим рівнем аналізу піднятої проблематики [17]. Однак автори відводили національній проблемі другорядне місце, українські партії продовжували залишатися «дрібнобуржуазними» чи «націоналістичними». Їхня діяльність розглядалася в контексті неминучого краху перед комуністичною ідеологією.

Після розпаду Радянського Союзу, вітчизняні науковці отримали можливість формувати нові концепції з уже досліджених проблем і висвітлювати табуйовані до цього теми. Дослідники намагались об’єктивно проаналізувати процеси та явища, дати неупереджену характеристику політичним партіям і, зрештою, самому гетьману. Цьому значно посприяло відкриття державних архівів, необмежений доступ до публіцистичних і наукових доробків української діаспори, до обігу були залучені сотні нових документів.

Скасування будь-яких формальних обмежень у друці історичних джерел, перевидання великої кількості наукових праць і мемуарів, знайомство із науковою спадщиною української діаспори, докорінним чином змінили ситуацію в українській історичній науці. За роки незалежності видано низку узагальнюючих праць, присвячених аналізу як історії української революції, так і Української Держави. В них виділено головні фактологічні дані та подано авторське бачення причин тих чи інших подій [18-20]. Поряд із узагальнюючими працями, світ побачила значна кількість вузькоспеціа- лізованих наукових досліджень, присвячених окремим аспектам історії Української Держави, що містять цінну інформацію про діяльність УНС. Серед таких робіт виділяються дослідження В. Солдатенка [21], який виходить із позиції про негативний вплив гетьманського перевороту на подальше розгортання Української революції. Тому організацію антигетьмансь- кого повстання, під прикриттям УНС розглядає як виправданий крок для порятунку здобутків революції. Дослідник детально аналізує офіційні заяви політичних партій та постанови партійних з’їздів, обґрунтовує необхідність створення УНС для координації дій українських національних сил, в умовах розгортання реакційної політики гетьманату та розквіту діяльності російських шовіністичних, монархічних організацій.

Зовсім по-іншому оцінює значення УНС Д. Янев- ський. Він доводить відсутність будь-якої програми подальшого державного будівництва у його організаторів. Активну опозиційну діяльність автор розглядає як намагання повернути втрачену