Управління фіскальною політикою держави

 

 

Дискретна фіскальна політика – це цілеспрямована маніпуляція витратами і доходами державного бюджету, яка здійснюється на підставі спеціальних державних рішень (парламенту, уряду). Для аналізу дискретної фіскальної політики спочатку розглянемо спрощену модель, згідно з якою реальний ЧНП залежить від двох чинників: державних закупок і податків.

Податки розглядаються тут як незалежні від ЧНП і можуть змінюватися лише за рахунок податкової політики держави. Крім того вплив зазначених чинників на ЧНП буде розглядатися лише через мінливість сукупного попиту, а вплив фіскальних заходів держави на сукупну пропозицію тимчасово вилучається з аналізу. Це стосується і деяких інших ускладнюючих моментів, які насправді впливають на ЧНП, але не є предметом фіскальної політики.

Фіскальна політика внутрішньої стабільності – це вид податкової політики, при якій маніпуляція витратами та доходами державного бюджету може здійснюватись не тільки заходами дискретнної фіскальної політики, тобто за допомогою спеціальних рішень державних органів відносно державних закупок і податкових ставок. Це може відбуватися і без їх втручання, автоматично, завдяки тому, що величина податкових надходжень до бюджету прямо залежить від рівня ЧНП навіть за стабільних податкових ставок. Такий вид фіскальної політики дістав назву “фіскальна політика внутрішньої стабільності”.

Щоб розкрити її механізм, необхідно з’ясувати наступне. При аналізі дискретної фіскальної політики податки розглядаються автономно від ЧНП, тобто як величина постійна при різних рівнях ЧНП, яку може змінити тільки держава через підвищення або зниження податкових ставок. Таке припущення відповідає умовам регресивної податкової системи, згідно з якою величина податків не залежить від рівня доходів. Але насправді більшість країн світу застосовує прогресивні або пропорційні податкові системи, відповідно до яких величина податкових надходжень до бюджету змінюється в прямій залежності від рівня доходів.

При прогресивній податковій системі податкові ставки підвищуються по мірі зростання доходів, тому сума податкових надходжень збільшується швидше, ніж дохід. За пропорційної системи податкові ставки встановлюються у вигляді єдиного відсотка до доходу незалежно від його рівня. У такому випадку сума податкових надходжень зростає прямопропорційно збільшенню доходів. Тобто, за цих систем податки слід розглядати як величину, яка залежить від рівня ЧНП.

Для того, щоб виключити з аналізу нейтральні чинники, слід спиратися на чистий податок, який дорівнює абсолютній величині податків за мінусом трансфертних платежів. Вказані платежі за своєю суттю є “від’ємними податками”. Вони значною мірою мають обернену залежність від ЧНП. Так, виплати допомоги по безробіттю, субсидій фермерам скорочуються під час економічного зростання та збільшуються під час спаду виробництва. І, нарешті, останнє, – щоб визначити роль чистих податків як інструмента фіскальної політики, слід припустити, що державні закупки залишаються постійними і не залежать від величини податкових надходжень до бюджету.

Виникає питання, яким чином впливає на економіку фіскальна політика, яка спирається на автоматичну залежність величини податків від рівня ЧНП. Щоб відповісти на це запитання, звернемося до рис 1. На ньому горизонтальна лінія ДЗ відображає незалежність державних закупок від ЧНП, а лінія П – зростання податкових надходжень у міру збільшення ЧНП. Співвідношення цих ліній за різних рівнів ЧНП спричинює неоднаковий стан бюджету. Він може бути збалансованим, дефі-цитним або з надлишком.

Із рис. 1 видно, що розмір бюджетних дефіцитів або над-лишків, які виникають автоматич-но, залежить від тісноти зв’язку між ЧНП і податками.

Коли податкові надходження перебувають у значній залежності від ЧНП, нахил лінії П на рисунку буде крутим і відстань між П і ДЗ по вертикалі, тобто дефіцити чи надлишки будуть більшими. І навпаки, якщо податкові надходження змінюватимуться не дуже інтенсивно вслід за зміною ЧНП, нахил лінії П буде пологішим. Держава, змінюючи ступінь прогресивності податкової системи, може впливати на тісноту залежності податкових надходжень від ЧНП. Тобто в межах фіскальної політики вмонтованої стабільності єдиним елементом, який регулюється державою, є характер податкової системи.

Розглянемо зв’язок між податками і ЧНП за різних бюджетних умов. Почнемо із збалансованого бюджету. В цьому випадку державні закупки дорівнюють податковим надходженням. Про це свідчить перетин лінії П з лінією ДЗ у точці К1. Така рівність досягається тільки за умови, що ЧНП дорівнює точці О1 на осі ЧНП. Тепер приймемо варіант, коли в економіці почалося зростання. По мірі зростання ЧНП податкові надходження до бюджету автоматично збільшуються.

В результаті цього з одного боку виникає тенденція до утворення надлишкового бюджету, а з іншого – зростання податків відображає збільшення вилучень із потоку “доходи-витрати”, що робить стримуючий вплив на економіку. І навпаки, коли ЧНП зменшується під час спаду виробництва, податкові надходження автоматично скорочуються, бюджет прямує до дефіциту, а вилучення із потоку “доходи-витрати” зменшуються, що має стимулюючий вплив на економіку.

Отже, в умовах нерегресивної податкової системи податки мають здатність збільшуватися або зменшуватися відповідно до потреб стабілізації економіки: у разі інфляційного розширення економіки вони забезпечують збільшення вилучень із потоку “доходи-витрати”, а у випадку її скорочення – зменшення вилучень. Завдяки цьому вони створюють в економіці певний ефект стабільності. При цьому збільшення або зменшення податкових надходжень здійснюється автоматично завдяки тому, що в потік “доходи-витрати” вмонтована відповідна внутрішня податкова система, яка забезпечує необхідний автоматизм.

Завдяки своїй здатності автоматично змінювати величину фінансових надходжень до бюджету залежно від потреб стабілізації економіки податки одержали назву вмонтованих стабілізаторів. Іншими словами, вмонтовані стабілізатори – це податки, які мають здатність автоматично, без спеціальних державних рішень змінювати відношення доходів до витрат бюджету залежно від потреб стабілізації економіки.

Але вплив вмонтованих стабілізаторів на ЧНП не є достатнім “гальмом” для подолання економічних коливань. Вони не усувають повністю ці коливання, а лише певною мірою обмежують їх глибину, і для повної стабілізації ЧНП дія вмонтованих стабілізаторів повинна доповнюватися заходами дискреційної фіскальної політики.

 

 

Зміни у фіскальній політиці справляють як безпосередній (прямий) вплив на сільськогосподарських виробників та інші галузі народного господарства, так і на населення, яке є основним споживачем. У свою чергу фіскальне регулювання поділяється на експансивне і обмежувальне (тобто таке, яке передбачає скорочення пропозиції грошей або державні витрати).

Експансивна фіскальна політика означає зростання державних затрат або послаблення податкового преса. За рахунок зростання державних затрат зростає сукупний попит на макроекономічному рівні, що в свою чергу, сприяє підвищенню цін і доходів. Результатом зростання агрегованого попиту є зростання відсоткової ставки як похідної від зростання попиту на позики.

Підвищення відсоткової ставки викликає приплив інвестицій до країни і збільшує попит на національну валюту, однак знижуються експортні можливості країни, що також має вплив на зниження сукупного попиту. Експансивна фіскальна політика стимулює підвищення внутрішніх і зниження експортних цін на сільськогосподарську продукцію, підвищення цін на продукцію, а також зростання реальної процентної ставки і собівартості продукції сільського господарства.

Обмежувальна фіскальна політика полягає у зменшенні державних витрат і посиленні податкового пресу. Така політика сприяє зниженню внутрішнього валового продукту, у результаті чого падають рівень інфляції та відсоткова ставка. Тим часом зниження відсоткової ставки спричиняє падіння вартості національної грошової одиниці, що, у свою чергу, стимулює експорт.

Характерною особливістю обмежувальної фіскальної політики є те, що вона стримує зростання цін у всіх галузях економіки, але при цьому ціни на сільськогосподарську продукцію зростають вищими темпами, ніж на промислову. Пояснюється це, насамперед, розширенням експорту продукції сільського господарства, причому рівень виробничих затрат у цій галузі починає знижуватися. Таким чином, в умовах обмежувальної фіскальної політики спостерігається зростання доходів сільськогосподарських виробників.

У реальній економіці при макроекономічному регулюванні одночасно застосовують прийоми як монетарної так фіскальної політики. Проте при прогнозуванні впливу макроекономічного регулювання на сільське господарство в цілому і на формування його виробничих затрат необхідно врахувати три основні особливості цієї галузі.

По-перше, якщо ціни на несільськогосподарську продукцію підвищуються досить повільно або навіть можуть бути спокійними протягом короткострокового періоду, то у більшості видів сільськогосподарської продукції ціни є дуже нестабільними і коливаються як по роках так і по періодах року.

По-друге, на відміну від інших галузей, сільське господарство вимагає значно більших стартових інвестицій: для того, щоб розпочати виробництво, необхідно мати землю, техніку, устаткування, приміщення, оборотні фонди. У результаті виробничі затрати нерідко випереджають у часі надходження доходів. Цим зумовлена та специфічна особливість сільського господарства, що воно не може існувати без кредитування. У свою чергу воно ще більше підвищує виробничі затрати, оскільки необхідно виплачувати відсотки по кредитах.

По-третє, у сільському господарстві порівняно з іншими галузями економіки, досить складно регулювати обсяги залучення ресурсів і суми виробничих затрат з метою максимізації прибутку. Пояснюється це тим, що попит на сільськогосподарську продукцію є непостійним і може бути відомим уже після розміщення ресурсів у виробництві.

 

На основі викладеного слід зробити висновок, що податковий механізм в Україні для ефективного функціонування потребує певної корекції.

Якщо за сьогоднішніх умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами, то потрібно підвищити податки або скоротити державні витрати. Звичайно, ці заходи зможуть збалансувати річний бюджет, але за характером свого впливу на економіку вони є стримуючими, тобто викликають ще більше падіння виробництва.

Тому, з одного боку, існуюча державна фіскальна політика є ефективним інструментом в стабілізації економіки, усунення безробіття та стримання інфляції, а з іншого – вона може викликати бюджетний дефіцит і породити державну заборгованість та інфляцію.

Саме тому, очевидно, податкова сфера економіки держави повинна бути строго врегульована і здійснювати своє функціонування із врахуванням пропорційного співвідношення до загального суспільного середньосоціального рівня життя населення.

Податкова реформа України повинна передбачати:

розширення податкової бази, зменшення пільг, створення спрощеної форми звітності (2-3 документи замість 35 форм) ;

зменшення чисельності працівників податкової інспекції;

контроль за їх діяльністю депутатами та прокуратурою;

накладання штрафів тільки через ухвалу судів, що зменшить хабарництво та безпідставні штрафи, збільшить податки на імпорт та створить економічні умови для повернення на Україну валюти громадян, яка “прихована” в інших країнах.

 

 

Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Економіка. – К. : Четверта хвиля, 1997.

Бурда М., Виплош Ч. Макроекономіка – європейський контекст. – К. : Основи, 1998.

Кемпбелл Р. Макконел П., Стенлі Л. Брю. Економікс – принципи, проблеми і політика. – К. : ХаГар, 1998.

Мікроекономіка і макроекономіка/під. ред. С. Будаговської. – К. : Основи, 1998.

Радіонова І. Макроекономіка та економічна політика. – К. : Таксон, 1996.

Самуельсон П. Економіка. – Львів: Світ, 1993.