Велика Британія та проблеми перебудови Близького Сходу в контексті «Східного питання» (20-ті рр. XX ст.)

Вітчизняні історики не заперечують того факту, що турецька політична еліта проявляла прихильність до усіляких компромісів і домовленостей із західними країнами і США. Не всі виступи і дії турецької дипломатії у 20-30-ті роки відповідали національним інтересам Туреччини. Деякі блоки і союзи, які Туреччина тоді укладала, навіть приховували в собі загрозу втягнення її в русло комбінацій, продиктованих політикою західних держав, особливо Великобританії. Почали спостерігатися зміни і в політиці турецького керівництва щодо СРСР.

Правлячі кола Великобританії після врегулювання мосульського конфлікту здійснювали тиск на зовнішньополітичний курс Туреччини. Вони

добивалися вступу її до Ліги націй. Турецьке керівництво у питанні про вступ до Ліги нації проводило двоїсту політику. Воно в принципі було не проти позитивного вирішення питання, але добивалось того, щоб Велика Британія надала Туреччині постійне членство в Раді. Турецький міністр закордонних справ Тевфик Рушді-бей у бесіді з радянським дипломатом Г. В. Чичеріним з цього питання зазначив, що Туреччина вступила би до Ліги націй «... тільки за умови рівного положення, тобто постійного членства в Раді.., «6, бо держави, які не є членами Ради, загалом залежали від рішення останньої. Для турецької дипломатії у її становищі після укладання Лозаннської торговельної конвенції важливо було брати участь у рішенні численних економічних питань, які розглядалися в Раді Ліги націй. Англія, зі свого боку, робила все можливе, аби виходячи із положень Лозаннської конференції, закріпити свої позиції в Туреччині. Вона прагнула використати свою відмову Туреччині в постійному членстві для примушення кемалістів йти на встановлення вигідних для англійців економічних і політичних відносин. Турецьке керівництво заявляло: «Без постійного місця Туреччина, в усякому випадку до Ліги націй не вступить. Але якщо така пропозиція була зроблена, то вона буде обговорювати свої особливі відносини з СРСР»7. Британська дипломатія ставила перед собою основне завдання – відірвати Туреччину від СРСР. Цей факт визнавався в бесідах радянських дипломатів з турецькими керівниками. Кроки турецької дипломатії щодо вступу до Ліги націй можуть бути оцінені як акти політики зближення кемалістів із західними державами і США. Відносини з СРСР являлися противагою за умов, коли турецька дипломатія добивалася вигідних домовленостей із західними державами. Турецьке керівництво, використавши покращення відносин із Великою Британією, намагалось ліквідувати франко-турецький конфлікт і нормалізувати відносини з Францією. Однак на цьому шляху було багато перепон. У Парижі продовжувались переговори Туреччини із користувачами облігацій Оттоманського державного боргу. Франція не йшла на підписання заключної домовленості з питання щодо турецько-сирійського кордону. Попередні домовленості, підписані 30 травня 1926 року, не вирішили питання про спірні ділянки «старої дороги» – між Нісібіном і Джезіре-ібн-Омаром8. Наприкінці 1928р. франко-турецький конфлікт через сирійський кордон суттєво загострився.

Дипломатичні переговори, які велися з кінця 1928 р. в Анкарі між французьким послом графом Рене де Шамбреном і турецьким міністром закордонних справ Тевфик Рушді-беєм, зайшли в глухий кут унаслідок небажання обох сторін відмовитись від своїх точок зору. Спірна ділянка «старої дороги» становила, за визнанням англійської преси, «велику цінність не тільки для Франції, але і для Англії. Вона знаходилася врайоні, який безпосередньо межував з Іраком»10. Проведення кордону в цьому пункті за французьким, тобто північним варіантом, і вихід турків з цього району повинні були посилити позиції як Франції, так і Великої Британії. Кемалісти знали, що Францію підтримує Велика Британія. «1 березня 1928 року у розмові з радянським послом ЯЗ. Сурицем прем’єр- міністр Туреччини Мустафа Ісмет Іненю-паша зазначив, що за його відчуттями «незважаючи на всі розмови про англо-французьке суперництво, Франція йде на поводу в Англії... «11. Турецька дипломатія координувала свої дії з Форін офіс. Так, у доповіді Джозефу Остину Чемберлену англійський посол у Туреччині Джордж Клерк писав, що при зустрічі з Тевфик Рудши-беєм у них відбулася розмова, яка стосувалася франко-турецького конфлікту і «до всезагального задоволення зазначаю, що турки прислухалися до порад керівництва Його Величності – піти на поступки французам. «12. Протокол про проведення турецько-сирій- ського кордону був підписаний 22 червня 1929р. Туреччина віддала 101 поселення з турецьким населенням при визначенні кордону, який мав велике стратегічне значення13.

Фінансово-економічні проблеми країни, недостатність військових ресурсів і загроза нападу з боку держав Європи і США змушували кемалістське керівництво добиватися створення гарантій воєнної безпеки шляхом укладання пактів із західними державами. Турецьке керівництво почало шукати шляхів до зближення з Італією. Нова ситуація вимагала і від Італії перегляду її політики щодо Туреччини. Підписання італо- турецького пакту від 30 травня 1928 р. означало нові поступки Англії з боку Туреччини.

Англійці, як досвідчені дипломати, тверезо оцінювали можливості і межі розвитку італо-турецьких відносин. Для Британії