Велика Британія та проблеми перебудови Близького Сходу в контексті «Східного питання» (20-ті рр. XX ст.)

того, щоб турецький уряд уклав з Грецією договір аналогічний італійсько-турецькому 15.

У близькосхідній політиці Великої Британії, а саме в Туреччині, Греції відводилася далеко не другорядна роль. Серед усіх проблем, пов’язаних з переділом так званого «турецького спадку», які виникли в результаті Першої світової війни, греко-турецькі протиріччя залишалися гострими в політиці західних держав як щодо боротьби за Балкани, так і військового врегулювання ситуації на Близькому Сході.

Для турецьких націоналістів конфлікт з Грецією носив специфічний характер у зв’язку з тією роллю, яку грецьке населення Туреччини відігравало в колишній Османській імперії, і, особливо, у зв’язку з незабутою ще днями визвольною війною турецького народу проти англо-грецької інтервенції. За підтримки європейських держав, а певною мірою, спираючись на капітуляційні привілеї, греки перебували в особливо пільгових умовах порівняно з мусульманськими підданими в Туреччині. Після підписання Лозаннського мирного договору грецька влада, незважаючи на підписання конвенції щодо обміну населенням, заважала культурному зближенню турок західної Фракії з самою Туреччиною. Що стосується питання про компенсацію за нерухомість емігрантів з боку обох керівництв, то воно «не зрушувало з мертвої точки». Турецька пропозиція про договір щодо обміну населенням з Грецією, зроблена Туреччиною на початку 1928 року, була підтримана Італією16. Аналізуючи дипломатичну переписку англійських дипломатів, можна стверджувати, що вже в березні 1928 року фашистське керівництво Італії давало інструкцію італійському послу в Анкарі всіляко підтримувати підписання греко-турецького договору, а в Форін Офіс розглядалось питання про інструкції турецькому керівництву щодо обміну населенням17.

Наприкінці березня 1928р. відбулася зустріч Беніто Муссоліні з Тев- фик Рушди-беєм, який запропонував «троїсту схему розвитку торгівлі і покращення відносин між Італією, Туреччиною та Грецією... «18. Одночасно Туреччина вела переговори з Грецією. Про зустріч міністрів закордонних справ Туреччини та Греції турецька газета «Міллієт» від 8 квітня 1928 року повідомляла: «Під час бесіди Тевфик Рушди-бея з Димитроусом Міхалокопулосом обидва державні діячі в товариському дусі вивчали способи домогтися врегулювання невирішених питань між обома країнами»19.

Англійське керівництво схвалило результати зустрічі двох міністрів. Так, британський посол у Туреччині Джордж Клерк у своїй доповіді Остину Чемберлену наголошував, що «безсумнівно, наша позиція у врегулюванні греко-турецького конфлікту навесні 1928 року зміцнила відносини як з Туреччиною, так і з Грецією»20. Переговори щодо питання пропідписання греко-турецького пакту продовжувались до кінця 1929 року. Договір між Грецією і Туреччиною був підписаний 10 червня 1930 року21.

Туреччина, використовуючи протиріччя в політиці західних держав у Європі, на Балканах і в басейні Середземного моря, змогла врегулювати свої відносини з Італією та Грецією, яких підтримувала Велика Британія. Для Туреччини укріплення її східного тилу, підтримання дружніх відносин із СРСР було засобом для посилення її позицій при переговорах із Заходом. Однак, пануюча тенденція, яка випливала із ідеологічної природи кемалістів, примушувала їх обережно зближуватися з фінансовими колами західних держав і США.

Прагнучи знайти підтримку іноземного капіталу, кемалісти у своїй зовнішній політиці намагались підкреслити, що нічого спільного не мають з СРСР. Так, у період розриву радянсько-англійських відносин у 1927 році, коли, як наголошувалось в опублікованому Зверненні ЦК ВКП (б) до населення СРСР, «завершилась злочинна гра «англійської консервативної дипломатії... як натхненника і організатора імперіалістичного походу проти СРСР», турецьке керівництво дотримувалось нечіткої зовнішньополітичної орієнтації. Газета «Джумхурієт» від 26 травня 1927 року заявляла про розрив відносин між СРСР і Великою Британією: «... боротьба між СРСР і Англією продовжується і, якщо нічого не зміниться, ми побачимо ще не один інцидент, подібний останньому. «23. А починаючи з вересня 1927 року константинопольські газети підняли антирадянську кампанію, пов’язану з газетою «Правдою». У цей час у «Правді» з’явилися статті про становище комуністів у Туреччині, зокрема, газета від 27 вересня повідомляла про відсторонення компартії Туреччини від чергових виборів до меджлісу. У відповідь турецька преса підняла шалену антикомуністичну кампанію проти радянського керівництва. Турецькі журналісти заявляли, що «вони не торкаються питань внутрішнього розвитку СРСР, тому і з боку Радянського Союзу втручатися у внутрішню політику Туреччини неприпустимо, бо Турецька республіка не йде «шляхом комунізму. «24. 21 вересня 1927 р. англійський посол у Туреччині Джордж Клерк повідомляв Остину Чемберлену, що «все, що діється зараз між Москвою і Анкарою, – явище, що важко пояснити. Зрозуміло одне, – продовжував посол, – турецьке керівництво знайшло зрештою можливість змусити СРСР відмовитись від пропаганди ідей Третього Інтернаціоналу в Туреччині»25.

Особливо яскравим свідченням відходу кемалістів від своїх попередніх антиєвропейських позицій стала їхня позиція,