Вік людини з позицій юридичної антропології

 

 

Вік є важливим антропологічним фактором, який необхідно враховувати в право- творенні.

Якщо ми створимо умови для виживання й розвитку дітей у всьому світі, захистимо їх від лих та експлуатації, дамо можливість брати участь у прийнятті рішень, які безпосередньо стосуються їхнього життя, ми неодмінно побудуємо основу справедливого суспільства, до якого прагнемо та на яке заслуговують діти. Майбутнє кожної нації й людства загалом потенційно залежить від підростаючого покоління. Права людини є природною приналежністю кожного члена суспільства з моменту його народження.

Можна сказати, що повага до прав людини починається зі ставлення суспільства до своїх дітей. Це означає, що забезпечення прав дітей безпосередньо залежить від свідомої, цілеспрямованої державної політики на міжнародному й національному рівнях, від діяльності неурядових громадських організацій, які виходять із визнання самоцінності дитинства та створюють необхідні соціально-економічні й політичні умови для життя та розвитку дітей. Підґрунтям ювенальної політики держави має бути сучасне розуміння прав дитини, відповідне реаліям ХХІ століття. «Містком» між ювенальними правами та правами людини, на думку Н. М. Крестов- ської, повинне стати природне право бути дитиною, яким має володіти кожна людина у віці неповноліття [1, с. 123]. На жаль, сьогодні саме цього права позбавлені мільйони дітей, які вимушені рано ставати до роботи, воювати, не вчитися, не гратися, тобто не бути дітьми, суперечити своїм антропологічним властивостям.

Дитина є найбільш уразливою та незахищеною людською істотою. Її система цінностей будується на підставі навколишнього середовища, її психічне здоров’я є схильним до численних потрясінь у зв’язку з простими щоденними спостереженнями за всім, що її оточує. У ситуації, яка виявляється для дитини надто складною, вона втрачає віру в себе, у можливість знайти допомогу серед дорослих, перестає розвиватися, її охоплює почуття страху. Дітей необхідно захищати. Держави повинні не декларативно «вживати необхідних заходів» для забезпечення такого захисту, а дійсно забезпечувати його, вживаючи всіх необхідних заходів.

Сьогодні розвиток людства спрямовується переважно на покращення умов життя дорослої людини, що нерідко зумовлює порушення прав дитини. Насильство, дедалі більше поширюючись у нашому світі, провокує агресію, посилює байдужість, віддаляє людей від справді важливих проблем. Прагнення до задоволення потреб дорослої людини часто призводить до того, що діти стають покинутими, як у буквальному, так і в переносному значенні цього слова [2].

Насамперед слід однозначно з’ясувати, хто саме підлягає особливому захисту. Хто є дитиною? У якій ситуації дитина залишається дитиною, і чи є можливим настання певних подій, крім досягнення конкретного віку, коли вона перестає бути дитиною? І навпаки, за яких умов після досягнення повноліття людина залишається дитиною? Ці питання можна вирішити, керуючись антропологічним підходом у науці й практичній юридичній діяльності.

Саме тому сучасне суспільство потребує формування ювенальної політики та створення системи ювенальної юстиції як інструмента її реалізації, для якої забезпечення й захист прав дитини стане пріоритетним напрямом діяльності. Це зумовлюється тим, що потреби дітей розглядаються суспільством, державою та людьми як найважливіші, а з позиції необхідності їх задоволення – як першочергові. Вони є життєво важливими для самого існування й формування особистості молодого покоління. Одним із важливих питань у галузі захисту неповнолітніх є створення такої юридичної бази, яка відповідатиме міжнародним вимогам і стандартам прав людини, забезпечуватиме реалізацію прав кожної дитини й контроль за виконанням законодавства щодо їх охорони. Законодавство України необхідно узгодити з міжнародними нормами, вивчати світову практику з проблем захисту дітей, налагоджувати тісну міжнародну співпрацю в цій сфері. На жаль, нині в Україні немає систематизованого законодавства з питань захисту прав дитини, а в окремих нормах значна частина положень носить декларативний характер. Це загострює потребу у визначенні стратегічного шляху корекції національного законодавства щодо прав дітей і юних громадян, які не досягли 18-річного віку, та спонукає до систематизації наявних нормативно-правових актів у ювенальне законодавство України [3].

Міжнародно-правові акти (наприклад, Конвенція ООН про права дитини, Європейська конвенція про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом, Європейська конвенція про усиновлення дітей, Конвенція про заборону та негайні дії щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці тощо) втілили в собі найпрогре- сивніші принципи правового захисту дитини, розроблені людством протягом багатьох століть. У них у юридичній формі закріплюються головні гарантії гідного існування дитини, захисту її прав і свобод. Принципи правового захисту дитини є нерозривно пов’язаними з принципами ювенального права, оскільки вони співвідносяться як частина та ціле. Однак у сучасній науці питання щодо виокремлення галузі ювенального права в системі права України залишається дискусійним [4].

Н. М. Крестовська розглядає принципи ювенального права як вироблені в правосвідомості, закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах і національному законодавстві основоположні засади правового регулювання суспільних відносин за участю дітей, а також в актах правової поведінки, пов’язаних із забезпеченням виживання, розвитку й соціалізації дітей [1, с. 214].

Існує низка підходів до визначення системи принципів реалізації, охорони й захисту прав дитини. Білоруський дослідник О. М. Старовойтов виділив принцип неприпустимості дискримінації дитини, принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини, принцип вільного вираження дитиною власних поглядів, принцип дотримання прав дитини на виживання та здоровий розвиток, принцип особливого захисту й охорони дітей.

О. А.