Вплив політики та ідеології на дослідження столипінської аграрної реформи в Україні

Повоєнна історіографічна ситуація складалася під впливом нової хвилі ідеологічних репресій. Постанова ЦК КП (б) У 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» [11] вимагала від науковців створення марксистського курсу української історії, а це автоматично накладало табу на об’єктивне висвітлення історичних реалій – політична доцільність стала вищою за історичну правду. Офіційне гасло єдності слов’янських народів та ідея про виняткову роль Росії в історичному процесі зумовили дослідження історії радянських народів, зокрема й питань аграрного розвитку, в контексті російської історії, а методологія більшості історичних досліджень цього періоду зводилася до підтасування «потрібних» фактів під цитати із праць класиків марксизму-ленінізму та партійних документів. Вагомий вплив на розвиток вітчизняної історичної науки мав ХХ з’їзд КПРС (1956 р.) та партійна постанова «Про подолання культу особи і його наслідків». Хоча критика культу особи не була глибинною й послідовною, все ж вона призвела до певного пом’якшення політичного режиму в СРСР, що, своєю чергою, позначилося на якості історичних досліджень.

У другій половині 1950 – першій половині 60-х рр. масштабні плани партійного керівництва, очолюваного М. Хрущовим, з подолання аграрної кризи в СРСР спричинили пожвавлення суспільного інтересу до досвіду аграрних перетворень, що сприяло збільшенню кількості наукових публікацій по темі. Свідченням цього є той факт, що 1959 р. були започатковані щорічні наукові симпозіуми з аграрної історії зарубіжних країн, матеріали яких публікувалися в «Щорічнику з аграрної історії Східної Європи». У ці роки започатковано видання «Матеріали з історії сільського господарства і селянства СРСР». У цей час основний акцент у дослідженні питань аграрних відносин початку ХХ ст., зокрема й столипінського аграрного курсу, був перенесений на обґрунтування ленінської концепції про два шляхи аграрно-капіталістичного розвитку Російської імперії [12]. Однак, попри певні позитивні тенденції розвитку історичної науки у цей час ідеологічні стереотипи продовжували домінувати в дослідженнях з історії аграрної реформи. Зокрема про це свідчить надзвичайна актуальність у радянській історіографії вивчення трактування більшовиками столипінської реформи та ідеологічної боротьби довкола неї [13].

Друга половина 1960 – перша половина 80-х рр. пройшла під гаслом актуалізації «ленінської концепції» історичного розвитку. Фактично це означало відхід від демократичних тенденцій у суспільному житті, посилення авторитаризму й ідеологічного контролю над науковими дослідженнями. Найхарактернішою особливістю названого етапу розвитку історичної науки в СРСР і УРСР було «створення узагальнюючих багатотомних праць з історії» [14]. У них аграрні відносини розглядалися в єдності з узагальненим аналізом економічної, соціальної та політичної історії того чи іншого регіону. Узагальнюючі праці з історії, енциклопедичні видання та навчальні посібники мали важливе значення для поширення історичних знань серед широкого кола читачів. Однак їхнє завдання в радянську добу зводилося насамперед до утвердження й пропаганди офіційної версії тлумачення минулого з погляду політичної доцільності, а не історичної об’єктивності.

Як бачимо, ідеологія й партійна політика значною мірою визначали проблематику історичних досліджень у радянську добу. Плани радянського керівництва з колонізації нових регіонів не поступалися колишнім проектам імперських владних кіл. Починаючи з 1920-х рр., заселення необжитих регіонів Далекого Сходу й Сибіру було важливою складовою державної колонізаторської політики СРСР. Згодом, у 1950-60-х рр. масштабні проекти радянського керівництва з освоєння цілинних земель та активізації будівництва Байка- ло-Амурської магістралі сприяли директивному спрямуванню прискіпливої уваги радянських дослідників до питання переселення. Посилаючись на ленінські оцінки, історики мали доводити корисність ідеї переселення й водночас засуджувати методи й організацію цієї політики імперським урядом. У зв’язку з цим, переселенську політику царського уряду трактували як таку що не досягла своєї мети [15].

Доволі популярним напрямом досліджень радянських істориків, пов’язаних зі столипінською аграрною реформою, стало вивчення форм і методів селянських рухів. Погляд на аграрні перетворення крізь призму соціальних суперечностей та рухів міститься в низці публікацій 1960-80- х рр. Такий підхід не випадковий, оскільки енциклопедичні видання радянської доби безпосередньо пов’язують аграрне питання із класовою боротьбою [16]. Отже, вивчення радянськими науковцями столипінської реформи в Україні на цьому етапі відбувалося не за рахунок пошуку недослідже- них аспектів проблеми і методів їх дослідження, а шляхом чергового звернення до марксистсько-ленінських концепцій, з обов’язковим цитуванням тез вождів в історичних публікаціях. Такі підходи породжували нескінченне нашарування сталих догм, а більшість публікацій мало чим відрізнялися за змістом.

Певні зміни в історичній науці відбулися за