Вплив української лівиці на громадські інституції Галичини у 1920-1930-х рр..

Проте, провідні діячі партії залишалися керівниками окремих філій цих товариств діячі УСРП також були членами, або ж також очолювали окремі філії товариства “Просвіта” (зокрема І. Макух – у Товмачі, А. Гривнак – у Рогатині). Значні впливи соціалістів- радикалів були на Станиславівщині: соціалісти-радикали керували роботою місцевих “Просвіт” в Городенківському, Коломийському, Косівському, Печеніжинському та Снятинському повітах.

Інше товариство, за яке точилася боротьба між радикалами та націонал-демократами – “Рідна школа” (у 1935 р. товариство нараховувало 37 філій, 1936 гуртків та більше 80 тис. членів). Під впливом соціалістів-радикалів перебувала лугова організація [5, арк. 75], проте 8 грудня 1926 р. центральний комітет товариства ухвалив резолюцію про безпартійність “Лугів”, а її керівник – Р. Дашкевич вийшов зі складу УСРП (де факто, у 1920-х рр. більшість лугових товариств все ще перебувала під впливом соціалістів- радикалів).

Із 1935 р. УСРП та УСДП зуміла поширити свій вплив на сокільські осередки [7, арк. 63]. Проте, як справедливо відзначали соціалісти-радикали, “від довшого часу наші фашистівські “націоналісти” [ОУН, УНДО та ін. організації націоналістичного характеру – І. Б. ] не знають ніяких меж для лайки на українських соціалістів-радикалів та взагалі на всі ті українські організації, котрі не поділяють їх безмістовних кличів (кажемо виразно про “лайку” а не про “критику”, бо такий вигляд носять від якогось часу виступи наших фашистів), – відзначали соціалісти [13, с. 2].

Натомість як УСРП, так і УСДП не мала впливу на українську кооперацію, яка підтримувала націонал- демократів або ж націоналістичні сили (ОУН, ФНЄ). Проте, якщо взяти до уваги географічний чинник, то вплив цих партій на кооперативні товариства був доволі відчутний у північно-західних українських регіонах.

На відміну від УСРП та УСДП, які боролися за вплив на культурно-освітні товариства, українські та польські комуністичні сили упродовж 1920-х рр. розгорнули боротьбу за вплив на профспілкові осередки. Зокрема КПСГ розгорнула активну роботу щодо завоювання на свій бік профспілок, які партія планувала “вирвати” з-під впливу ППС.

На сторінках своїх газет комуністи викривали зрадництво профспілкових лідерів ППС. “Робітнича газета” писала: “ППС... піддержує антибільшовицьку політику уряду і буржуазії, намагаючись змовчати про загрозу надзвичайного стану, позбавляє робітничий рух всякого революційного змісту, своєю національною політикою хоче припинити організацію багаточисленних груп українських робітників у профспілках”. Газета закликала, щоб “всі класово- свідомі робітники без різниці національності чи віросповідування належали до єдиних профспілок, щоб послідовно стремились викорінити з них угодовство і зрадництво і до створення шляхом профспілкових організацій солідарної боротьби всього робітничого класу проти капіталістичного рабства” [12, с. 2].

На відміну від КПЗУ, значно менший вплив на культурно-освітні та профспілкові організації мала комуністична УСДП. Після ліквідації УСДП (1923 р.) поліція провела ревізії в партійному секретаріаті, редакціях у Львові і на квартирах лідерів партії. Тоді ж закрито культурно-освітні товариства “Воля”, які перебували під впливом партії у Львові, Перемишлі та Станиславові [8, с. 1].

Навіть у несприятливих суспільно-політичних умовах, заборонена владою КПЗУ, а згодом Сель-Роб, намагалася зберегти свій вплив на “маси робітничого класу, організованого в профспілки”, передусім через профспілкову лівицю. Оскільки ці спілки в переважній більшості знаходилися під впливом ППС, комуністи намагалися створювати в них свої фракції, які боролися за робітників. В інструкції про діяльність фракцій профспілкової лівиці відзначено: “Ліві члени профспілок повинні виступати з ініціативою і брати найактивнішу участь у всіх економічних суперечках, мусять вести невпинну кампанію проти зменшення зарплати, збільшення робочого дня, безробіття і дорожнечі” [8, с. 1].

Підкреслено, що кожна часткова економічна вимога мусить бути виразно зв’язана з боротьбою за кінцеві цілі робітничого руху. У названому документі основна увага зверталась на необхідність боротьби проти “соціал-угодовства”: “Захищаючи профспілки проти контрреволюційної політики ППС, яка зробила з них бездушне і безсильне знаряддя угоди, ліві члени профспілок повинні прагнути до оволодіння керівництвом профспілками з метою перетворення їх у справжні знаряддя класової боротьби” [8, с. 1]. На II пленумі ЦК КПЗУ у січні 1929 р. було вирішено посилити зв’язок з ППС-лівицею та об’єднати в єдину профспілку робітників нафтового басейну [15, арк. 257].

Конкурентом Сель-Робу і ППС за вплив на профспілкові організації у другій половині 1920-х рр. намагалася виступити Українська партія праці (УПП), яка також стояла на комуністичній платформі. “Ми жадаємо свободи діяльности професійних спілок, боремося проти закривання і переслідування їх, боремося за створення Головного Секретаряту Профспілок на всіх землях де в Польщі живе український нарід. Будемо боротися, щоби ніякі соціал- патріоти не киринили професійному рухови та не вели там соціялзради”, – відзначали члени партії [9, с. 2].

УПП відзначала, що “виступала проти дідичівсько- куркулівської комасації і парцеляції” і бореться “за гуртування рільних робітників у їх тяжкій боротьбі..., за творення всюди рільних профспілок, що обстояли би проти визиску, що забезпечили би робочу платню, робочий час і долю безробітних., за спільне гуртування всіх робітників міських і сільських, бо лиш при тісній співпраці всіх працюючих прийде краще завтра пролєтаряту [9, с. 2].

Упродовж 1930-х рр. вплив на культурно-освітні товариства і профспілки намагалася поширити виключно УСДП, яка, однак, позбулася комуністичного забарвлення. У цей період основні зусилля соціал- демократи спрямували на розбудову партії. Місцеві комітети УСДП було створено у Львові, Перемишлі, Долині, Перегінську, Бориславі, Тернополі, Дрогобичі, Калуші, Надвірній, Стрию [3, с. 1]. Тогочасна діяльність УСДП активно проявлялася в організації українського профспілкового руху, підготовці до скликання Українського професійного конгресу, який відбувся 1 листопада 1929 р. у Львові.

Проти проведення конгресу виступили Сель- Роб (єдність) та ППС-лівиця, які, звичайно, перебували на комуністичних позиціях [6, арк. 34]. Ці партії виступали проти відокремлення українських профспілок, обстоювали інтернаціональний принцип побудови профспілкового руху в Польщі. Незважаючи на перепони влади та під час скликання конгресу, він все ж таки розпочав роботу. У підсумкових резолюціях делегати вимагали від влади негайного встановлення допомоги по-безробіттю, відповідних пенсій і виплат у випадку втрати працездатності. З’їзд не завершив роботи, оскільки поліція розігнала засідання [6, арк. 25].

Надалі УСДП здійснила численні заходи в напрямі згуртування українського робітництва. Спільна конференція ширшого ЦК УСДП і Української професійної комісії 30 березня 1930 р. закликала до створення автономних українських профспілок [6, арк. 16]. Однак А. Чернецький визнав, що від угоди ЦК УСДП з Центральною Комісією КПС “в практиці не вийшло, нічого. Серед польського робітництва. закорінився глибоко примат тотальності Польської держави і нечуваний шовінізм” [16, с. 1].

Незважаючи на численні спроби, партії, все ж, не вдалося поширити свій вплив на профспілковий рух. На УШ конгресі УСДП, який відбувся 17 жовтня 1937 р. у Львові, П. Буняк наголосив на переслідуванні українського соціалістичного руху [4, арк. 1], зауважив, що польська влада розпустила робітничі товариства в Долині й Тисмениці. Натомість “польське організаційне життя” зміцнюється “з дня на день” і несе загрозу розвитку українського народу [4, арк. 1].

Таким чином, у міжвоєнний період ХХ ст. у Другій Речі Посполитій між партіями лівого політичного спектру точилася гостра боротьба за вплив на українські національно-культурні товариства, кооперативні організації, молодіжні та жіночі об’єднання. Якщо українські соціалісти (УСРП, УСДП), основною соціальною базою яких виступали селяни, намагалися поширити свій влив на культурно-освітні громадські інституції, то політичні партії комуністичного спрямування (КПСГ, КПЗУ, Сель-Роб, УПП та ін.) боролися за вплив на робітничі організації та профспілкові комітети, які у 1920-1930-х рр. перебували під контролем польських соціалістів.

 

 

1. Блажкевичева І. Рівноправність жінок / І. Блажкевичева // Громадський голос. – 1936. – 4 січня. – С. 9.
2. Василевич І. Порадник для союзів української поступової молоді ім. М. Драгоманова “Каменярі” / І. Василевич. – Львів, 1932. – 42 с.
3. Вперед. – 1929. – 1 лютого. – С. 1.
4. ДАІФО. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 1486.
5. Там само. – Спр. 317.
6. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 51. – Спр. 454.
7. ДАТО. – Ф. 231. – Оп. 2. – Спр. 4102.
8. Земля і воля. – 1923. – 16 грудня. – С. 1.
9. Наші боєві кличі // Світло. – 1928. – 12 лютого. – С. 2.
10. Перед партійним З’їздом // Громадський голос. – 1925. – 17 січня. – С. 1.
11. Проти лукавства і фалшу // Громадський голос. – 1934. – 17 лютого. – С. 6.
12. Робітнича газета. – 1921. – 23 жовтня. – С. 2.
13. Розбір кількох фраз “націоналістів” // Громадський голос. – 1931. – Ч. 18. – С. 2.
14. Творіть власну організацію // Громадський голос. – 1925. – 4 липня. – С. 1.
15. ЦДАГО України. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 345.
16. Чернецький А. Український робітник / А. Чернецький // Діло. – 1936. – 29 листопада. – С. 1.