Встановлення рівня та характеру мотивації учнів ХВУФК до занять обраним видом спорту

 

 

Разом із охороною і зміцненням здоров'я дітей, одним із основних завдань фізичного виховання є формування життєво необхідних рухових умінь і навичок. На даний час з'явилося багато нових методик проведення фізкультурних занять, спрямованих на формування в дошкільників інтересу до занять фізкультурою, участі в іграх, змаганнях. Однак проблема формування зацікавленості дітей заняттями з фізичної культури, формування в них стійкої потреби у здоровому способі життя та естетизація цього процесу поки що залишається недостатньо розробленою, особливо стосовно шкільного періоду життя дитини.

Фізичне виховання історично є однією з перших педагогічних проблем. Необхідність фізичних вправ для зміцнення здоров'я і загартування організму дитини відзначали Сократ, Платон, Аристотель. Зокрема, Платон стверджував, що “гімнастика є цілюща частина медицини. Вже у перших педагогічних системах було обґрунтовано роль фізичного розвитку як необхідної умови і результату правильного виховання. [10]

Я. А. Коменський вважав турботу про здоров'я дитини найпершим обов’язком матері, яка поруч із повноцінним харчування має забезпечити умови для рухової активності дитини вже з перших днів життя. Для зміцнення здоров'я та фізичного розвитку дітей рекомендував правильно підібрані та дозовані фізичні вправи. [32]

Догляд за тілом, турбота про зміцнення здоров'я необхідні для виховання гідної людини, вважав Дж. Локк, який започаткував введення обов’язкового фізичного виховання в навчальних закладах Англії у формі рухливих ігор та спортивних вправ [3].

Ж. Ж. Руссо підтримував вимогу Я. А. Коменського стосовно обов’язкового годування немовляти материнським молоком, а час від народження до двох років життя вважав найважливішим для фізичного виховання. Особливу увагу приділяв дитячим рухливим іграм та фізичним вправам на свіжому повітрі. Для того щоб розвинути розум дитини, щоб вона була мудрою та розсудливою, вважав Руссо, потрібно зміцнювати її тіло, зробити його здоровим [3].

Й. Г. Песталоцці у книзі “Елементарна гімнастика” охарактеризував типи вправ залежно від рухливості суглобів, за анатомічною класифікацією: вправи для голови, ніг, рук, тулуба. Ці вправи він розглядав як “підготовчий засіб” ефективного фізичного розвитку дітей, за допомогою якого можна забезпечити навчання більш складних рухів, спортивних вправ тощо [3].

Зв’язок фізичного і розумового виховання відзначав Г. Сковорода: фізичне виховання має зміцнити дітей, “таким чином, що допоможе краще пізнати науки” [12].

К. Ушинський надавав виняткового значення народним рухливим іграм як засобу фізичного виховання і схвалював дослідження цього засобу зміцнення здоров'я дітей. Значний внесок у цю справу зробили книги російського педіатра і педагога Єгора Покровського (1838-1895), у яких обґрунтовано культурологічні засади фізичного виховання, зібрано та проаналізовано ігри різних народів.

Один з основоположників гігієни і теорії фізичного виховання, лікар, анатом і педагог П. Лесгафт розробив систему фізичного виховання дітей, засновану на антропології – науці про людський організм. Систему фізичного виховання він підпорядкував закономірностям анатомії і фізіології. [8]

Наукова концепція фізичного виховання П. Лесгафта заснована на зв’язку фізичних і духовних сил людини, провідній ролі свідомого оволодіння фізичними вправами. Розроблена методика поетапного оволодіння рухами свого тіла: від вивчення правильних рухів через поступове збільшення напруження до оволодіння орієнтуванням у часі і просторі. [8]

Послідовник П. Лесгафта, вчений гігієніст Валентин Гориневський (1857-1937) розробив систему засобів фізичного виховання, яка включала фізичні вправи, загартовувальні процедури, рухливі ігри.

Як важливий елемент всебічного розвитку дитини розглядав фізичне виховання В. Сухомлинський, наголошуючи на необхідності гармонізувати фізичний розвиток та духовне життя дитини. [14]

У спеціальних дослідженнях вітчизняних та закордонних психологів: Л. С, Виготського, О. В. Запорожця, Ж. Паже та ін. – показана наявність тісного взаємозв’язку між кількістю та якістю рухової активності і проявленням сприйняття, пам'яті, мислення, емоцій у дітей. [19]

Проблеми фізичного виховання знайшли вирішення у теоретичних і методичних досліджень Є. Леві-Гориневської, Г. Бикової (методика навчання дітей рухів, проведення занять з фізичної культури), М. Кистяковської (розвиток рухів у ранньому дитинстві), Т. Осокіної (система занять з фізичної культури). Цілісну систему виховання дітей розробив Е. Вільчковський; проблема забезпечення рухового режиму досліджена Т. Дмитренко, Н. Денисенко; удосконалення основних рухів під час різних форм організації фізичного виховання – Г. Шалигіною, О. Богініч.

Рухова активність дитини має певний взаємозв’язок з її фізичним розвитком. Діти більш активні мають кращий фізичний розвиток у порівнянні з менш активними. Це підтверджується дослідженнями (І. М. Ледовська, Л. В. Карманова, О. Г. Сухарєв та ін.) про те, що між вищезазначеними ознаками є тісний взаємозв’язок. ”Більш висока рухова активність сприяє кращому фізичному розвитку, а кращий фізичний розвиток стимулює рухову активність”, – писав К. М. Смирнов. [37]

На думку О. Г. Сухарєва: “Гігієнічною нормою слід вважати такі величини рухової активності, які повністю задовольняють біологічну потребу у рухах, відповідають функціональним можливостям організму, сприяють зміцненню здоров'я дітей, їх сприятливому та гармонійному розвитку у подальшому”. [32]

У 80-90-х роках наукові дослідження та методичні розробки присвячувалися обґрунтуванню системи занять з фізичної культури для дітей різних вікових груп, у тому числі на свіжому повітрі цілорічно (О. Г. Аракелян, Л. В. Карманова, Л. І. Пензулаєва), обґрунтуванню методики проведення рухливих ігор різних видів (Т. І. Осокіна, Е. А. Тимофєєва, Е. С. Вільчковський), навчанню дітей грі в