Види комунікативного впливу

Масова організована комунікація виконує низку функцій: поширює знання про дійсність; має освітньо-виховний характер (питання лише втому, чому навчає) ; здійснює соціальне регулювання; поширює масову культуру та розваги; задовольняє потребу людей в отриманні відповідної інформації тощо. При цьому джерелом інформації (комунікатором) є певна організована група людей, котра діє в рамках інтересів іншої групи, масової аудиторії (реципієнта), яка віддалена від комунікатора простором або часом чи тим і іншим. Основними ознаками масової систематичної комунікації є передусім публічність, темп передавання і швидкоплинний характер інформації. Отримання і сприймання такого виду інформації масовою аудиторією дає низку типових ефектів: утилітарний (задоволення від інформації під час розв'язання різних життєвих проблем), престижний (втіха від інформації, яка прямо чи опосередковано підтримує цілі та цінності певної групи, до якої належить і реципієнт), естетичний (радість естетичного збагачення), емоційний (емоційна розрядка) тощо.

До стихійних форм передавання інформації належать чутки, під якими зазвичай розуміють інформацію, що надходить від однієї або більше осіб, про нічим не підтверджені події. Вони з'являються тоді, коли система офіційної комунікації не дає тим чи іншим подіям роз'яснень, які б 'знімали психічне напруження. Чутки можуть як спонтанно виникнути, так і навмисно поширюватися з метою пропаганди або впливу. Інформація, котра міститься в чутках, як правило, задовольняє певну психічну потребу людини чи групи людей, яка не задоволена іншими шляхами.

До найважливіших чинників і мотивів, котрі впливають на виникнення і поширення чуток, можна віднести компенсацію емоційної недостатності (той, хто повідомляє інформацію, дістає задоволення від реакції слухача; слухач також отримує задоволення від сприймання нового, раніше не чутого, невідомого, такого, яке, на його думку, є надзвичайно важливим), утвердження особистості (за допомогою тієї чи іншої чутки особа намагається завоювати авторитет у групі, сформувати певну установку стосовно себе, приязне ставлення до себе членів групи), дійсне бажання людей попередити інших про певну небезпеку, неусвідомлене прагнення зменшити власне напруження, розділити свій страх, своє хвилювання зі слухачами (особливо це стосується панічних чуток), особистісне озлоблення, ворожі почуття стосовно інших (ці мотиви слугують для поширення агресивних чуток) та ін.

 

 

Дослідження особливостей невербального вираження емоцій почалися ще більш 100 років тому. Однієї з перших була робота Ч. Дарвіна «Вираження емоцій у людини і у тварини» (1872). Гіпотеза Дарвіна полягала в тому, що мімічні рухи утворилися з корисних дій, тобто те, що зараз є мімічним вираженням емоцій, раніше було реакцією з визначеним пристосувальним значенням. Безпосередньо мімічні рухи являють собою або ослаблену форму цих корисних рухів, які повторюються як у людини, так і у тварин (наприклад, вишкірювання зубів при переживанні страху – залишкове явище оборонної реакції), або їх протилежність (наприклад, послаблення лицевих мімічних м'язів при посмішці або задоволенні є протилежністю їх же напруження при ворожих почуттях), або пряме вираження емоцій (наприклад, тремтіння являє собою наслідок напруги м’язів при мобілізації організму перед нападом). Дарвін стверджує, що мімічні реакції є вродженими і знаходяться у тісному взаємозв’язку з видом тварини. Схожих поглядів дотримувався Дж. Б. Уотсон – на його думку емоційні реакції є інстинктивними або умовно-рефлекторними.

Як пише С. Г. Геллерштейн, різниці між мімікою дорослої людини і дитини немає ніякої, за винятком її більшої розмаїтості в дорослих. У всіх людей при вираженні тих самих емоцій задіяні ті самі групи м'язів, отже мімічні реакції є уродженими. Якщо в дитини немає яких-небудь мімічних реакцій, то причиною цього є лише те, що він не відчуває таких емоцій.

Але якщо вважати, що мімічні реакції є цілком вродженими, то з цього випливає, що кожна людина, як і у дійсності тварини, повинна безпомилково «зчитувати» емоції по міміці іншої людини. Це твердження було спростовано експериментами Боринга і Тітченера, у яких випробуваним пред'являлися картки зі схемами мімічних відображень емоцій. Випробувані мали великі проблеми щодо класифікації цих схем, думки оцінюючих мали досить великі розбіжності. До таких експериментальних досліджень, спрямованих на прояв у випробуваного спонтанних емоційних реакцій, відносяться експерименти Лендіса. Щоб викликати спонтанні негативні емоції, за спиною випробуваного зненацька лунав постріл або експериментатор наказував випробуваному відрізати голову живому пацюку. Потім за фотографіями, зробленими під час експерименту, аналізувалися зсуви груп лицевих м'язів. У результаті з'ясувалося, що знайти «типову» для всіх людей міміку страху, гніву та інших емоцій неможливо. Але також було встановлено, що в кожного з випробуваних є деякий характерний для нього набір