Виховання власної гідності: філософський аспект

Загалом для античної філософії характерні такі критерії гідності, як незалежність, згода з законом, мужність залишатися собою перед обличчям труднощів та ставлення до інших як до цінності [9].

Для епохи Відродження є характерним культивування людини, зростає значення індивіда просто в силу його існування. Категорія гідності розглядається у роботах філософів Піко д. Мірандолли, Руссо, Фіхте, Шиллера. Саме епоха Відродження прокладає шлях до того, що, в порівнянні з попередніми епохами, все більша кількість людей отримує право на повагу людської гідності, незалежно від соціального статусу чи статків.

Духовною основою епохи став гуманізм. Розуміння самостійності з’єднувалося з ідеєю громадянськості як складової гідності людини, посилювало гуманістичні течії в католицизмі, а згодом і в протестантизмі.

Характерною особливістю розуміння ідеї гідності в епоху Нового часу була моральна реабілітація людини, обґрунтування її суверенності як морального суб’єкта і утвердження її права на задоволення своїх потреб. Епоха характеризувалася також зростанням самосвідомості націй, антистановими та революційними проявами. З’ явилась нова політична сила – буржуазія, котра активно відстоювала ідеї свободи, рівності, братства, цінність нації та республіки. Посилювалися прагнення створити умови, коли б людина меншою мірою залежала від визнання станової або родової повноцінності. Мірилом цінності людини все більш ставали не стільки місце народження, скільки сама приналежність до людського роду [6].

Характерна самоцінність людини у епоху Ренесансу знаходить своє відображення і в українській філософії.

Українська історико-філософська традиція являє собою багатий та обширний досвід осмислення даного феномену.

Це відображено у працях Григорія Сковороди, Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського, Івана Вишенського, які проповідували ідеї гуманізму, звеличували силу людини та її розуму [17; 8; 15; 5].

У системі цієї традиції помітне місце посідає вчення про людину Г. С. Сковороди. Як зазначає Г. Панков, пізнати істинну людину й стати істинною людиною – ось головна мета виховання благочестя, відповідно до глибокого переконання українського мислителя. “Піклування про людину” найтісніше пов’ язане із піклуванням про її духовність та благочестя. Таке піклування містить у собі як складовий компонент ультимативну вимогу вивільнення людини від несправжніх цінностей, які перешкоджають їй у ствердженні справжньої людської гідності.

Вчення Григорія Сковороди про гідну людину можна охарактеризувати як специфічний різновид персоналістичної антропології, що утверджує цінність особистості в її трансцендуванні. Звернення українського філософа до людей із закликом “стати людиною” вказує на завдання духовного самовдосконалення як духовної трансформації людської особистості, що прославляє її над повсякденним емпіричним світом. У вченні Г. С. Сковороди “стати людиною” – це ультимативна вимога звернути серце до Бога. Названа ультимативність пояснює позицію жорсткого опозиціонування мислителем духовного й тілесного, небесного й земного. Заклик Г. С. Сковороди “стати людиною”, “впоратися з самим собою”, “змінити самого себе” покликаний мобілізувати людину до практичного втілення християнських цінностей. Таким чином, актуального значення в ученні українського філософа набуває аскетика як напружена духовна праця [11].

Проблематика людської гідності відображена і в класичній німецькій філософії. Значний внесок у розвиток поняття людської гідності цієї епохи вніс Еммануїл Кант. Філософ розумів гідність людини трансцедентально, безвідносно до досвіду. Він перший здійснив спробу розкрити людську гідність через внутрішню свободу людини як таку, що витікає з гуманітарно-родової рівності людей. Саме тому людську гідність можна розглядати, як результат еволюції людини. Ідея людської гідності знайшла відображення й у творах Гегеля, який вважав, що право торкається свободи – самого цінного і самого гідного в людині, і вона сама повинна знати право, оскільки воно для неї обов’язкове. Цінність людини визначається її внутрішньою діяльністю, і з точки зору моралі є, таким чином, свободою, що існує для себе[7].

Датський філософ С. К’ єркегор вважав, що гідність людини втілюється у виборі нею самої себе, свого унікального та неповторного “Я”. Ця ідея отримала розвиток й у інших філософів (А. Камю, Г. Марселя, Ж. П. Сартра, К. Ясперса та ін.). Зокрема, А. Камю, вважав, що гідність є необхідною умовою для “здійснення” людини у житті.

Російська традиція дослідження категорії гідності пов’язується з іменами В. Соловйова, Н. Бердяєва та ін. Так, В. Соловйов підкреслює апріорне “володіння” гідністю: гідність кожної людини не залежить ні від її природних якостей чи її корисності. Цими якостями може визначатися зовнішнє положення людини у суспільстві, але не її власне значення та людські права [16]. На думку Н. Бердяєва, вся гідність людини базується на почутті вільної відповідальності за свою долю, “усвідомленню винуватості у власній долі” [3].

У радянські часи категорія гідності співвідносилася з моральним розвитком особистості. На думку О. Асмолова, розвиток пострадянського суспільства охарактеризувався переглядом ідеологічної системи та переходом від культури корисності до культури гідності, у якій основною цінністю є особистість людини, незалежно від того, чи можна вимагати від цієї особистості виконання тих чи інших завдань [2].

Таким чином, така різноманітність поглядів на досліджуваний феномен не дає можливості сформулювати однозначне визначення, оскільки у різні історичні епохи по-різному визначалась сутність феномену, роль та місце гідності в житті людини. Разом з тим, простежується певна динаміка у розумінні даного феномену: з розвитком моральної самосвідомості суспільства зростає значимість моральних критеріїв гідності та апріорного ставлення до кожної людини як до безумовної цінності.

Власна гідність є духовною цінністю людства, яка взаємопов’ язана з такими цінностями якгуманізм, свобода, справедливість, рівність. Повага до людської гідності є віддзеркаленням базових цінностей соціуму та виступає вектором його розвитку на загальнолюдських гуманістичних засадах.