Використання ігрових прийомів у навчанні фонетики молодших школярів

У структуру ігрового прийому, як процесу, входять:

• ролі, узяті на себе граючими;
• ігрові дії як засіб реалізації цих ролей; в) ігрове вживання предметів, тобто заміщення реальних речей ігровими, умовними;
• реальні відносини між граючими;
• сюжет (зміст) – область дійсності, умовно відтворена у грі.

Ідея використання ігрової поведінки на уроці одержала підкріплення зі сторони теорії ролей, розробленої соціологами і соціопсихологами. Соціальне середовище, у якому людина живе, виступає стосовно неї як первинна соціалізація. У ній вона поступово засвоює соціальний досвід, зафіксований у мові. Природно, що при оволодінні іноземною мовою як засобом спілкування необхідно відтворити умови, подібні до умов, що існують при оволодінні рідною мовою. У цьому зв'язку соціологи говорять про вторинну соціалізацію, що імітує першу. Соціальні ролі в рамках вторинної соціалізації носять неминуче штучний, умовний характер. Міра умовності може бути різною: перевтілення в реальних людей, у літературних персонажів, у героїв казок тощо. Елемент умовності і перевтілення присутній в усіх різновидах рольової діяльності [11].

Визнання на державному рівні доцільності навчання іноземної мови з другого класу загальноосвітньої школи підтверджує вагомість цього предмета для реформування змісту початкової освіти, його значення для реалізації перспективних завдань розвитку особистості: підвищення рівня освіченості, формування готовності до міжкультурного співробітництва, сприяння практичному оволодінню іноземною мовою. Крім того, такий підхід змушує замислитися над проблемами раннього навчання іноземної мови й можливостями їх реалізації. Серед завдань, які потребують розв'язання, є вибір ефективних і оптимальних засобів навчання молодших школярів. Одним із них є дидактична гра, яка на межі дошкільного і молодшого шкільного віку залишається домінантним видом діяльності дітей цієї вікової категорії.

С. Гончаренко зазначає, що ігрова діяльність − різновид активної діяльності людини (дитини), у процесі якої відбувається оволодіння суспільними функціями, відносинами та рідною мовою як засобом спілкування. Це дитяче моделювання соціальних відносин [43]. Педагогічно доцільне та вміле керівництво ігровою діяльністю з боку дорослих формує емоційну, моральну та інтелектуальну сфери дитини, розвиває її уяву, сприяє фізичному вдосконаленню, виховує волю до дії та здатність до гальмування − якості, необхідні людині в трудовій і суспільній діяльностях [20].

Можливо, відносна новизна застосування ігрових прийомів призводить до того, що, незважаючи на значний інтерес до цього питання педагогів, психологів, методистів, теоретичний і практичний аспекти проблеми залишаються мало розробленими. Відсутні усталені погляди на цей феномен. Так, відзначається надмірна різноманітність підходів до класифікації ігрових прийомів, взагалі, й навчальних, зокрема, що, у свою чергу, часто призводить до певної невизначеності з цього питання.

Проблеми класифікації ігрових прийомів досліджувалися значною кількістю науковців.

Залежно від матеріалу, що використовується під час проведення навчальної гри, розглядають:

• ігри з предметами: під час їх проведення використовуються іграшки, граючись з якими, діти вчаться порівнювати, встановлювати подібності та відмінності предметів, знайомляться з їх властивостями;
• настільно-друковані ігри: базуються на доборі малюнків за принципом схожості, або складання цілого з частин;
• словесні ігри: у процесі їх проведення учні вчаться описувати предмети, виділяти їх характерні ознаки, групувати за властивостями та відгадувати за описом.

Використовуючи ігровий прийом як прийом формування в учнів нових знань, умінь і навичок, вчитель наповнює її дидактичним змістом − вносить в ігрову діяльність певний навчальний матеріал, перетворюючи цю розвагу на дидактичну гру.

У сучасній теорії навчання існують різні підходи до визначення дидактичного статусу ігор. Одна група науковців відносить гру до методів навчання. Інша характеризує її як прийом навчання. Ми поділяємо погляди обох груп учених, оскільки у тому разі, коли дидактична гра застосовується як допоміжний елемент методу навчання (у процесі бесіди, практичної роботи, пояснення тощо), її можна вважати прийомом навчання. З іншого боку, якщо у процесі ігрової діяльності передбачено використання інших методичних засобів (наочності, розповіді, пояснення тощо), то дидактичну гру можна віднести до категорії методів навчання.

Поняття гра, як засіб підготовки учнів до вивчення нового − це інструмент розв'язання суперечностей між характером мотивацій, пізнавальною спрямованістю особистості та об'єктивною необхідністю оволодіння новими знаннями, між сприйняттям явищ та усвідомлення їх як наукових фактів, між знаннями, що мають учні, і тими, що повинні бути, між усвідомленням окремого і загального, елементарного та систематичного.

Деякі вчені О. Вербицький, Д. Кавтарадзе, О. Коваленко розглядають гру як форму навчання [37]. З такою позицією можна погодитись, адже в дидактичному розумінні форма навчання − це спеціально організована діяльність вчителя й учнів, яка відбувається за встановленим порядком у певному режимі. До цієї категорії відносять уроки, семінари, екскурсії, заняття тощо. Кожна із цих форм може бути успішно реалізована у вигляді дидактичної гри, оскільки у процесі її організації створюються умови для засвоєння учнями змісту освіти під керівництвом учителя за певними правилами, порядком і регламентом.

З точки зору О. Савченко, дидактична гра − це засіб навчання, оскільки вона спрямована на засвоєння й використання конкретних знань, умінь, навичок і є механізмом навчання, основний педагогічний зміст та призначення якого − навчати діяти. Дидактична гра є засобом цілеспрямованого керівництва викладачем розумовою діяльністю учнів, а також засобом формування тих пізнавальних структур, які забезпечують можливість самостійно регулювати розумову діяльність [4]. Сутність дидактичної гри як засобу засвоєння знань виявляється в її здатності успішно реалізовувати мету навчання, досягати реальних результатів, оволодівати