Визначальні особливості філософії як науки

Сучасний пафос критики рацiоналiзму, системностi, скорiше за все полагає у спробi спрощення уявлення про фiлософський дискурс, процес пiзнання.

Учення, що мова становить систему знакiв, а кожна одиниця системи одночасно визначає iншi елементи i визначається ними, спирається на тезу, що «все в мовi – вiдношення» (де Соссюра). Саме ця теза була покладена в основу структурної лiнгвiстики, яка поширила методи розробленi конвенцiоналiстами для створення природничонаукових теорiй у сферу гуманiтарних наук. Дослiдницькi методи структурної лiнгвiстики вплинули на розвиток дослiджень у лiтературознавствi, мистецтвознавстi, етнологiї, iсторiї, психологiї, соцiологiї. Конвенцiоналiстське вирiшення ряду проблем гуманiтарного пiзнання використовується i в межах постмодернiстських учень. Наприклад у вiдомiй постмодернiстськiй версiї неопрагматизму Рiчарда Рортi, який пропонує радикальну концепцiю «деструктивного» заперечення всiєї попередньої фiлософiї з її метафiзичними претензiями на рацiональне осягнення свiту, пiзнання iстини. Критика «епiстемологiчно зцентрованої фiлософiї» з її принципами, методами i поняттями визнає в якостi важливого компонента герменевтику, визначенiсть змiсту понять та iнтерпретативних схем довiльно обраною термiнологiєю.

У супереч поширеним версiям тлумачення конвенцiоналiзму, слiд зазначити, що ця методологiя, подiляючи знання на емпiричне i теоретичне вирiзняє їх лише як неспiвмiрнi стосовно засобiв їх здобування. Стосовно емпiричних даних за головну ознаку науковостi визнається досягнення об'єктивностi. А стосовно теоретичних положень – науковiсть визначається тiльки згодою розуму з самим собою (логiчна несуперечливiсть). Для зручностi поняття «система наукових знань» конвенцiоналiсти замiнюють термiном «класифiкуюча система», чим пiдкреслюють можливiсть довiльностi при її утвореннi.

Оскiльки конвенцiалiзм визнає, що мiж емпiричними даними i теорiями зв'язок не завжди безпосереднiй, а має залежнiсть вiд процесу «переходу» бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез, що мають своє обгрунтування окремою системою загальних уявлень (наприклад – аксiомами), вiн визнає неможливiсть вiдокремлення кожної з гiпотез та протиставлення їх дiйсностi. Так, у теоретичнiй фiзицi з розвинутим математичним iнструментарiєм наявна безпосередня залежнiсть одних теоретичних положень вiд iнших теоретичних положень, а не вiд емпiричних даних. За допомогою iдей логiцизму, розроблених Расселом, Фреге, Уайтхедом, систему теоретичного знання можна подати у виглядi системи висловлювань (певної логiчно побудованої мови, де кожна одиниця системи одночасно визначає iншi елементи i визначається ними), що вдало було продемонстровано конвенцiоналiзмом Казiмiра Айдукевича для логiки висловлювань та застосовано структуралiзмом у гуманiтарних науках (етика, естетика).

Методологiчнi принципи розробленi в межах фiлософiї науки постструктуралiзм пропонує розглядати в якостi загально-свiтоглядних. Як вiдомо постструктуралiзм (М. Фуко) запровадив iдею замiни концепцiї мови як менталiзованої знакової системи в гуманiтарному знаннi на концепцiю гуманiтарного дискурсу. Використовуючи iдею «автора-функцiї певного дискурсу», яка в iнтерпритацiї Ролана Барта отримала назву «ампутацiя iндивiда», ми отримуємо заперечення самодостатностi герменевтивного аналiзу системи знакiв. Наприклад, деконструктивiзм Жака Деррiди наголошує на анти-присутностi суб'єкта у текстах, оскiльки їх можна iнтуїцiоналiзовано переосмислити, до-писати, пере-писати, роз-писати, о-писати, що передбачає читання текстiв, як безсуб'єктного наочного iснування.

Нагадаємо, що саме пiсля впровадження програми розгляду наукового знання виключно через висловлювання (iндуктивiзм неопозитивiзму), а не через поняття, одразу була усвiдомлена проблема наукової рацiональностi, оскiльки науковий текст набув суто iнструментальної форми. Наприклад, ми маємо погодитися з тим, що стосовно «емпiричних теорiй» (термiн впроваджений Р. Карнапом), без вiдповiдних обмежень та пояснень, не можна використовувати поняття «iстина» у значеннi вiддзеркалювання об'єктивної дiйсностi з боку її внутрiшнiх iстотних зв'язкiв. Узагальнення емпiричних даних є лише модель, що побудована суб'єктом у якостi бiльш-менш правильної.

Ми маємо погодитися зi слушним зауваженням Ст. Тулмiна, що самодостатньою може бути лише спроба «сформувати позачасовi та позаiсторичнi стандарти для перевiрки аргументiв, якi трапляються у висловлюваннях теорiї, або перевiрки вiдповiдностi мiж аксiоматизованими терiями i незалежно вiд них отриманими достовiрними результатами. Нiщо iнше (з цього погляду) не може слугувати у виглядi достатнього для теорiї пiдтверження або посилення аргументiв».

Хитрiсть, яку запропонував iнтуїцiонiзм даючи конвенцiональну iнтерпритацiю закону виключеного третього, обмежуючи дiю цього закону сферою «потенцiйно заданих об'єктiв», дозволила розглядати ряд пропозицiйних висловлювань, що були верифiкованi, як гiпотетична об'єктивна ймовiрнiсть, яка пiдтверджена хоча б «одиничною» емпiричною ситуацiєю. Тут слiд звернути увагу, що «можуть» набуває сенсу не як вербальна конструкцiя, а як онтологiчно доведена об'єктивнiсть.

За допомогою використання iдеї потенцiйно заданого об'єкта та обмеження дiї закону виключеного третього у сферi розгляду актуально заданих об'єктiв, за допомогою модальностi «може бути», фiлософiя науки отримує право на створення синтетичних уявлень та вiдповiдних висловлювань, чим вiдрiзняє себе вiд класичних представникiв аналiтичної фiлософiї, якi дозволяють собi використовувати лише аналiтичнi мiркування. Для емпiристiв, що належать до аналiтичної фiлософiї синтетичнi мiркування завжди були зразком «мiфологiчної свiдомостi», а не наукової.

Загалом, конвенцiоналiстам iнтуїцiонiстське обмеження закону виключеного третього дозволило зберiгти розроблену iндуктивiстами стандартну модель наукового знання «факти – теорiя», де теорiя розглядається у якостi системи однозначних висловлювань, що не суперечать емпiрично перевiреним даним. Однак, у конвенцiоналiстiв система теоретичного знання побудована не за допомогою верифiкованих аналiтичних висловлювань, а за допомогою синтетичних мiркувань, що не суперечать фактам. Ця, остання констатацiя виявляє певну суперечнiсть, яка дошкуляє вже не одному поколiнню фiлософiв, якi цiкавляться проблемами фiлософiї та методологiї науки. Так, не може не дивувати поширене залучення до емпiрикiв представникiв постаналiтичної фiлософiї. Наприклад емпiриком подекуди вважають У. Куайна, який дозволяє собi виголошувати тези на зразок: «залишається фактом – фактом самої науки, – що наука є не бiльш,