Визначальні особливості філософії як науки

Зазначена неузгодженiсть дозволяє поставити цiлком слушне питання про причини такої непослiдовностi У. Куайна, який називаючи себе «першим пост-аналiтиком» звертаєтьсяся до емпiризму як до висхiдної позицiї, що вимагає, згiдно з неопозитивiстською експлiкацiєю термiну «емпiризм», обмежуватися виключно верифiкованими аналiтичними мiркуваннями та висловлюваннями.

Аналогiчну суперечнiсть ми знайшли проводячи рефлексивний аналiз методологiї класифiкуючих систем. Емпiризм «першого» конвенцiоналiста безпосередньо виявляє себе у зауваженнях стосовно спроб iншого конвенцiоналiста Леруа унiверсалiзувати конвенцiоналiзм зводячи поняття «наука» до поняття «правила дiї». Наука, для Пуанкаре, як пiзнання дiйсностi отримує вiдповiдi на поставленi розумом питання «моїми чуттями, що сприймають факт, а не словами людини». Аналiз аргументiв Пуанкаре, проти спроби Леруа подолати аналiтизм емпiризму унiверсалiзацiєю конвенцiй, демонструє двi можливостi: а) ототожнення епiстемологiї з методологiєю (Леруа) ; б) розмежування епiстемологiї з методологiєю (Пуанкаре).

Отже ми отримали емпiризм, який не визнає загальної настанови представникiв аналiтичної фiлософiї, що вимагає неподiльної єдностi мiж епiстемологiєю та методологiєю. Як висловився А. Пуанкаре, для нього: «Науковий факт є не що iнше, як безпосереднiй факт у перекладi на зручну мову». Порiвняльний аналiз дозволяє виявити, що у цих постаналiтичних фiлософiв емпiризм обмежується лише сферою епiстемологiї чи теорiї пiзнання. Про єднiсть гносеологiї та логiки навiть неможливо вести розмову. Спираючись на епiстемологiчнi мiркування конвенцiоналiстам дозволяється використання iндуктивiзму (Пуанкаре каже: «номiналiзму») як «методи», що обмежена емпiричним рiвнем наукового пiзнання, яка не має права «пiднiматися» до рiвня теоретичного узагальнення. Цю особливiсть можна побачити у змiстовному та функцiональному розмежуваннi поняття «закон» (те, що пiдлягає емпiричнiй перевiрцi) вiд поняття «принцип» (те, що не пiдлягає емпiричнiй перевiрцi, а є лише зручне уявлення для органiзацiї iнших уявлень), яке провiв А. Пуанкаре.

Рефлексуючи над цим висновком маємо вирiзнити, що методологiчна аргументацiя стала пiдставою для визнання постаналiтичними фiлософами синтетичних уявлень визначальною рисою теоретичної науки. Одночасно, керуючись епiстемологiчними аргументами ряд постаналiтикiв звертаються до емпiрико-аналiтично зформованих положень, як до фактуально-емпiричного представництва об'єктивної дiйсностi в системах наукового знання. Таким чином, вiдмiннiсть мiж епiстемологiєю та методологiєю набуває не формальної, а змiстовної характеристики. Методологiчна критика iндуктивiзму аналiтичної фiлософiї науки залишає можливiсть використання епiстемологiї емпiризму та пов'язаних з нею методiв, коли здiйснюється операцiоналiстине тлумачення творчих здiбностей суб'єкта пiзнання. Взагалi, оперування логiкою висловлювань, яку розробили представники iндуктивiзму, для засновникiв постаналiтичної фiлософiї залишається характерною рисою науковостi. Це особливо гостро впадає у око, коли Пуанкаре висловлюється проти незрозумiлого йому використання поняття «безпосереднiй факт» до термiну, з теоретичної фiзики, «атом».

Теоретичний науковий дискурс може проводитися на пiдставi оперування потенцiйно заданими об'єктами: симуклярами та гiпотетично можливим. У свою чергу, таке спiлкування теоретикiв втрачає наративнiсть, що була задана об'єктом пiзнання через емпiрично даний факт, оскiльки кожна аподектичнiсть у теорiї може бути зруйнована пропозицiєю про нову конвенцiю, якщо остання сприймається як бiльш зручна.

Спираючись на методологiчне переконання, що хибнi гiпотези можуть мати важливi для вiдкриття iстини наслiдки, ми маємо визнати, що теорiї про вигадану реальнiсть можуть мати велику прогностичну силу. До такої фiлософiї науки вiдноситься попперiвське учення про iстинной змiст, правдоподiбностi та пiдтверження. Однак, треба зазначити, що Карл Поппер, на вiдмiну вiд бiльшостi конвенцiоналiстiв заперечує процедуру верифiкацiї замiнюючи її фальсифiкацiєю. Тому для його критичного рацiоналiзму методологiчно є прийнятною позицiя фальсифiкувати будь-якi фантазiї та гiпотези, навiть мiстичного походження. У бiльшостi випадкiв, методологiчно приймаючи iнструменталiстське учення про процес створення системи теоретичного знання, конвенцiоналiсти не визнають прагматизм у якостi прийнятної теорiї пiзнання (епiстемологiї). Для конвенцiоналiстiв емпiричнi данi епiстемологiчно є безпосереднiм представником об'єктивної дiйсностi, а для прагматистiв – виявленням характеристик суб'єкта практичної дiяльностi. Сенс цiєї вiдмiнностi полягає у тому, що конвенцiоналiзм приймає iнструменталiзм у якостi методологiчного, а не епiстемологiчного принципу. Прагматизм же iгнорує рiзницю мiж методологiєю та епiстемологiєю. Це спостерiгається i в неопрагматичнiй позицiї Р. Рортi, який спростовуючи епiстемологiю насправдi усе епiстемологiзує. Взагалi, позицiя «дозволено усе» є, перш за все, унiверсалiзацiя епiстемологiї. Мiркування характернi для такого рiвня теоретизацiї обов'язково мають узагальнюючу класифiкуючу iдею. Здебiльшого вони схожi на наступний приклад: «Якщо ми уявимо собi фактичне зникнення сил тяжiння, тодi навiть ця подiя не здатна заперечити теорiю Всесвiтнього тяжiння сформульованої I. Ньютоном. Оскiльки закони Ньютона нiчого не розповiдають про iснування тяжiння мас; вони розповiдають про властивостi, якi повиннi мати тiла, якщо iснують сили тяжiння мас».

Вiдмiннiсть методологiї сучасного дедуктивiзму вiд iндуктивiзму, найбiльш яскраво, виявляє себе у протиставленнi iдеї «домовленостi» визначальнiй доктринi аналiтичної фiлософiї. Ця доктрина спирається на поняття «пост-фiлософська ера», яке вимагає зведення до емпiричної фактуальностi через редукцiю i верифiкацiю усiх традицiйних фiлософських проблем. Анализ мови науки для позитивiстiв стає знаряддям зведення фiлософських проблем до наукового ядра, системи доведень i