+3 8(066) 185-39-18
fjustify;">Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом у розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 р. Римський договір про створення Європейського економічного союзу (його друга назва – «Спільний ринок») та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу. Тоді до його складу входили шість країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. За більш ніж 40 років, що минули після 1957 p., процес інтегрування в Європі, незважаючи на чималі труднощі та суперечності, в цілому з успіхом розвивався як вшир (кількість повноправних країн-членів збільшилась до 15), так і вглиб (за спрямованістю до головної цілі – формування єдиного економічного простору, в якому незалежно від національних кордонів відбувається вільний рух товарів, капіталів та людей, а також діють рівні для всіх суб'єктів господарювання умови конкуренції на спільному ринку).
Головними досягненнями на цьому довгому шляху стали створення митного союзу (скасування мита та інших обмежень у торгівлі між країнами – членами ЄС та єдиний «зовнішний тариф» у торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарського законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили у своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції тощо), які могли використовуватись.
Виникла суперечність між внутрішньоторговельною та валютною складовими інтеграційного процесу. З метою пом'якшення Цього протиріччя та обмеження можливостей країн – членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. прийняли рішення про створення Європейської валютної системи, згідно з якою встановлювались певні межі коливань валютних курсів.
Створення ЄВС було стабілізувальним моментом по відношенню до цін і курсів в рамках ЄС, що сприяло формуванню єдиного ринку. Однак вона не вирішувала проблему проведення єдиної валютної політики. Практично німецька марка стала провідною валютою системи. Інші країни в своїй грошовій політиці вимушені були пристосовуватися до дій Німеччини. Виходом з цього положення було створення валютного союзу, який повинен був покласти край нерівності національних валют і проводити єдину валютну політику ЄС. В якості організаційної структури була використана модель Федеральної резервної системи США і здійснений перехід до єдиної валюти – ЄВРО. Це був якісно новий етап в розвитку світової грошової системи. Перехід до єдиної валюти був зумовлений такими причинами:
- ринок ЄС може стати єдиним тільки за умови зникнення різних грошових систем, тобто “євро” стає базою для ринків товарів, послуг, капіталу і робочої сили, які склалися. Буде завершено формування єдиного спільного ринку з власним механізмом регулювання;
- необхідність прискорення концентрації та централізації капіталу і посилення позицій європейських компаній. Знизяться накладні витрати як фірм, так і населення, пов’язані з обслуговуванням грошового обігу.
Процес руху до валютного союзу ЄС складається з трьох етапів:
- до кінця 1993 року – лібералізація руху капіталів всередині ЄС та уніфікація економічних стандартів;
- до кінця 1998 року – розробка юридичної бази і процедур системи центральних банків, установ Європейського валютного інституту;
- до 30 червня 2002 року – перетворення Європейського валютного інституту в Європейський централізований банк і введення єдиної валюти[14, c. 8-10].
1.2 Основні етапи становлення європейської валютної системи
Історія створення валютних союзів у Європі бере початок набагато раніше за виникнення ідеї створення Європейського валютного союзу (ЄВС). Спроби європейських країн об’єднати свої валютні системи з’явилися ще у XVIII ст., коли в Європі почали укладатися численні конвенції між німецькими князівствами (1753-1838 рр.). Бурхливий розвиток капіталізму та інтернаціоналізація господарської діяльності наприкінці XIX ст. викликали появу цілої низки європейських монетних і валютних союзів.
Прагнення до валютної стабільності на Європейському континенті бере свій початок від часів Латинського валютного союзу, Німецького валютного союзу та епохи золотого стандарту, продовжуючись у періоди валютної кризи 1920-х та 1930-х років. Становлення європейської валютної системи (ЄВС) відбулося в кілька етапів, що дало змогу окремим країнам проводити самостійну національну грошову політику. Спочатку було створено європейську розрахункову міжнародну одиницю екю, яка згодом трансформувалася в євро. На першому етапі валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися в основному на двосторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися взаємне кредитування, регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, обов'язковий залік взаємних вимог і зобов'язань. Так у 1947-1950 pp. було укладено понад 400 валютно-клірингових угод, на які припадало майже 2/3 внутрішньоєвропейського товарообміну.
Наступним, вищим етапом валютних відносин стало функціонування в 1950-1958 рр. Європейського платіжного союзу (ЄПС), який розвивався на багатосторонній кліринговій основі. Європейський платіжний союз об'єднував 17 країн Західної Європи. Розрахунки в межах ЄПС здійснювалися за допомогою умовної розрахункової грошової одиниці – епуніта, який прирівнювався за своїм золотим вмістом до 1 долара США. Епуніт був прототипом, за яким у наступні роки сформувалася Європейська валютна одиниця – ЕКЮ.
Західна Європа та ЄВС, із погляду фінансово-економічного розвитку та розвитку банківсько-торговельних відносин, являє собою кільцевидну структуру, в центрі якої сильний економічний блок ЄВС – Європейська система центральних банків (ЄСЦБ) на чолі з Європейським Центральним банком (ЄЦБ) (рис 1. 1).
Західноєвропейські країни в різний час домагалися стрімкого економічного розвитку, що в кінцевому підсумку призводило до кризових явищ.