Загальнопедагогічна підготовка вчителя в історії вищої школи України (ХІХ перша чверть ХХ ст.)

У п’ятому розділі – “Актуалізація та впровадження ідей і досвіду загальнопедагогічної підготовки вчителя ХІХ – першої чверті ХХ ст. у практику сучасних закладів вищої освіти”- науково узагальнено досвід організації й проведення загальнопедагогічної підготовки вчителя у вищій школі України ХІХ – першої чверті ХХ ст., визначено провідні ідеї, проаналізовано можливості їх упровадження в навчальний процес сучасних закладів вищої педагогічної освіти, з цією метою розроблено теоретичні основи варіативної концепції загальнопедагогічної підготовки вчителя. 

Незважаючи на те, що в Україні є заклади педагогічної освіти, які активно розробляють історико-педагогічну тематику і впроваджують досягнення минулого (Київський імені М. П. Драгоманова, Харківський імені Г. С. Сковороди, Південноукраїнський імені К. Д. Ушинського педагогічні університети, Полтавський імені В. Г. Короленка педагогічний інститут та інші), у цілому розбудова сучасної вищої педагогічної школи, в тому числі загальнопедагогічної підготовки, в контексті ступеневої освіти відбувається повільно і дещо формально. Теоретичні педагогічні курси у навчальних планах педвузів скорочуються, недостатньо здійснюється інтеграція предметів педагогічного циклу та етнізація їх змісту. Неперервна педагогічна практика не виходить за межі загальноосвітньої школи, на І-ІІІ курсах має необов’язковий характер. Єдність педагогічної теорії і практики в навчальних планах предметів загальнопедагогічного циклу залишається ще не досягнутою. Не дістала належної підтримки конструктивна ідея організації педвузів як соціопедагогічних центрів та створення регіональних комплексів і об’єднань. У сучасному вищому педагогічному закладі освіти культурологічні, спеціально-предметні та психолого-педагогічні цикли навчальних дисциплін існують ізольовано один від одного, програми культурологічних і спеціальних предметів будуються поза контекстом педагогічної діяльності, в процесі підготовки педагога домінують спеціальні дисципліни (В.А. Болотов, Е.І. Ісаєв, Х.Г. Тхагапсоєв та інші). Отже, нині панує предметна, а не професійно-педагогічна спрямованість. Як наслідок ― вчитель-предметник виявляється здатним лише до трансляції наукових знань. Розбудова педагогічної освіти зводиться сьогодні переважно до двох аспектів її функціонування. По-перше, це здебільшого формальне перетворення педінститутів в університети, а по-друге – перехід у вищій педагогічній школі до ступеневої освіти. Отже, докорінного реформування не відбувається. 

Найбільш раціональний шлях подолання цих недоліків полягає у зверненні до історико-педагогічного досвіду, визначенні його провідних ідей і можливостей їх упровадження в навчальний процес сучасних закладів вищої освіти. Так, демократизація освітніх процесів, розширення університетського сектора педагогічної освіти, тенденція багаторівневої підготовки майбутнього педагога мали місце вже в першій половині ХІХ ст., а також були характерними для періоду національно-визвольних змагань українського народу 1917-1919 рр. Ідея створення інтегрованих педагогічних навчальних дисциплін належить вищим закладам освіти ХІХ ст. Прообразами сучасних елективних навчальних курсів можна вважати спецкурси за персоналіями, навчальні предмети: “Історія педагогічних теорій початку ХІХ ст. ” (педагогічний інститут при Харківському імператорському університеті (1850-1857 рр.), “Гімназійна педагогіка з коротким історичним нарисом педагогічних напрямків від епохи Відродження до новітнього часу” (Ніжинський історико-філологічний інститут кн. Безбородька (1890 р.), “Огляд педагогічних теорій ХVIII ст. ” (Харківський університет (1900-1903 рр.) тощо. 

Тенденція до виникнення соціопедагогічних комплексів зароджується ще на початку ХІХ ст. Перший з них був створений у 1908 р. із центром у Київському Фребелівському педінституті. До нього ввійшли: дитячий садок, початкова школа, дитячий притулок, педагогічна амбулаторія, а за даними 1917 р. – ще декілька народних шкіл і дошкільних закладів, вище початкове училище та амбулаторія педагогічної патології. Організація педагогічних комплексів, регіональних об’єднань з науковими центрами в педвузах особливого розвитку набула в 20-ті роки ХХ ст. Прикладом етнізації змісту загальнопедагогічної підготовки може служити діяльність вищих закладів освіти періоду національно-визвольних змагань українського народу (1917-1919 рр.). Звернувшись до історичного досвіду багатьох педвузів України 1920-1928 рр., зазначимо, що практика, в тому числі пропедевтична, була домінуючою в загальнопедагогічній підготовці, мала багатоваріативний неперервний характер. 

У цілому проаналізований процес переконливо показує, що для підвищення якості підготовки спеціалістів необхідно значно збільшити обсяг теоретичних знань і практичних умінь, урізноманітнювати напрями у змісті та структуру загальнопедагогічної підготовки, здійснювати її протягом усього періоду навчання майбутнього вчителя у вищому закладі освіти. 

Отже, результати дослідження показують, що в своїй більшості конструктивні ідеї і надбання досвіду загальнопедагогічної підготовки педвузів України ХІХ – першої чверті ХХ ст. ще не актуалізовані й не впроваджені в практику сучасних закладів вищої педагогічної освіти. Перш за все, це ідеї гуманізації та автономізації у здійсненні багаторівневої загальнопедагогічної підготовки; творчого особистісно орієнтованого підходу до її організації і проведення, в тому числі -розроблення теоретичних концепцій та моделей, уведення варіативних навчальних планів і програм, інноваційних методик та технологій, авторських курсів (“Душа дитини”, “Вчення про християнську моральність”, “Вчення про дітей, важких у виховному відношенні” (І.О. Сікорський), “Основні проблеми соціального виховання”, “Трудове виховання у зв’язку з історією педагогіки” (Я.Ф. Чепіга), “Педагогіка особи”, “Практична педагогіка” (А. Володимирський), “Система