Західноукраїнська проза 20-30-х років ХХ століття: проблема неоромантизму (О. Турянський, Р. Купчинський, А. Чайковський, А. Лотоцький, Б.-І. Антонич, К. Гриневичева)

Визначення типологічних рис неоромантизму, властивих всій європейській літературі, а також особливостей української неоромантичної прози, дасть можливість у другому розділі обґрунтувати думку про те, що проза М. Хвильового та Ю. Яновського не є неоромантичною, хоча тривалий час вважалася такою. У цьому зв’язку в дисертації порушується проблема “феномену революційно-комуністичної літератури” як явища культурно – політично – соціально - психологічного. По суті, чи не вперше здійснюється спроба розмежувати поняття “неоромантизму”, “революційної романтики”, “романтики”, “романтики вітаїзму”. Рання творчість М. Хвильового (оповідання “Вступна новела”, “Кіт у чоботях”, “Силуети”, “Синій листопад”, “Кімната ч.2”, “Легенда”, “Заулок”, “Арабески”, а також публіцистичний памфлет “Камо грядеши”) та Ю. Яновського (“Майстер корабля”, “Чотири шаблі”), яку Ю. Бойко-Блохин, С. Гординський, В. Агеєва, Р. Мовчан найчастіше трактують як неоромантичну, переконує в тому, що “революційна романтика” – це лише піднесений настрій часу революційних подій, а “романтика вітаїзму”, за М. Хвильовим, - це пролетарська / комуністична романтика, яка “мислиться як революційний пафос” і навіть “фанатизм”. Неоромантизм” же як літературний напрям, як цілісна художня система із згаданою романтикою має мало спільного, оскільки вона не акцентує на таких рисах неоромантизму, як моральність, духовне вдосконалення, віра і перемога добра. І тут немає нічого дивного, адже модернізм М. Хвильового та Ю. Яновського поставав у контексті “кризи культури” (що притаманне більше західноєвропейському модернізму). 

Риси, які характеризують морально-духовне єство неоромантичного героя, увиразнюють у своїх творах західноукраїнські неоромантики, про що йдеться у третьому розділі “Неоромантичні колізії прози 20-30-х років”.

У підрозділі 3.1. (“Україна як текст”) розглядається конфлікт двох начал характеру душі українського народу (“хлібороба” і “лицаря”), що є складовою одвічної колізії неоромантичного стильового напряму між впорядкованим Космосом / Гармонією / Добром і дисгармонійним Соціумом / Хаосом / Злом. 

 Неоромантики вірили в можливість подолання хаотичного стану в соціумі, людині, універсамі, в народження гармонії із хаосу. На українському ґрунті глобальність зображуваних суперечностей знайшла втілення у питанні державності України. Для багатьох українських письменників (як і письменників інших колоніальних народів) національна батьківщина асоціювалася з упорядкованим Космосом / Гармонією / Добром, а все, що могло її заперечувати, - із дисгармонійним Соціумом / Хаосом / Злом. Це болюче українське питання стало, отже, джерелом багатьох конфліктів у художніх творах та роздумах. 

Україна з усіма пов’язаними з нею супровідними проблемами стала домінантною темою у неоромантичній прозі 20-30-х років, з якої починалися й закінчувалися всі особистісні конфлікти героїв.

Варто підкреслити, що суспільно-культурна ситуація Галичини початку XX ст. була періодом формування нової національної свідомості українця, відтак особливо важливим поставало питання створення міфу ідеального національного героя, лідера держави, відважного лицаря, “адміністратора”. 

Тогочасний міф мав відіграти не так компенсаційну, як прагматичну роль, агітатора політичної активності мас: через міфотворчість – до виборювання власної держави. Ще й тому в 20-30-ті роки XX століття вся “культурна Галичина” (зокрема й історична белетристика) була заангажована на створення конструктивних міфів (С.Андрусів), які б сприяли самоорганізації українців. У цьому важливу роль відіграли й мистецько-літературні угруповання 20-30-х років і їхні друковані органи (“Митуса”, “Логос”, “Листопад”, “Горно”, “Дванадцять”, журнали “Митуса”, “Поступ”, “Дзвони”, “Вісник”, “Назустріч”, “Дажбог”, “Вікна”, “Нові шляхи” тощо), а також видавництва, зосібна “Червона Калина”, яке взяло на себе ініціативу видрукувати великий масив літератури у двох найважливіших на той час тематичних напрямках: висвітлення правдивої історії України та осмислення поразки національних змагань під час першої світової війни (участь у війні на боці Австрії, формування УСС та УГА, їхнє завдання і роль).

У першій половині ХХ століття майже кожен український письменник мав за честь більшою чи меншою мірою художньо розробляти питання національно-державницького характеру. Для таких письменників, як О.Турянський, А. Чайковський, К. Гриневичева, А.Лотоцький, Р.Купчинський, тема України стала домінуючою у творчості. Оскільки українська ментальність надає перевагу соціотипу “Миротворець” / хлібороб, то стає очевидним, чому українські митці з таким захопленням створювали у прозі соціотип “Адміністратора” (за І.Каганцем), адже тільки лицар здатен відвоювати українську державність. У кожного письменника лицар “свій”, але завдання, які вони ставлять перед собою – спільні. 

“Нове” покоління західноукраїнських неоромантиків також вирізняється патріотичною налаштованістю до проблем своєї нації. Тому “Україна як текст” прочитується у переважній більшості творів. Якщо Б.-І. Антонич у своєму творі тільки торкається питання дискримінації українців, то О. Турянський ставить його в центрі роману “Син землі”. Письменник подає Івана Куценка (“сина землі”) як “невільничу” душу України в час між двома світовими війнами. Він асоціює себе із стражденною долею України-Галичини, за якою Європа не хоче визнати право на соборність,