Зарубіжний досвід організації функціонування місцевого самоврядування: імплементація в Україні

Третя модель – іберійська – поширена у Іспанії, Бразилії, Мексиці, Португалії – дуже наближена до континентальної моделі, передбачає, що управління на місцях здійснюють обрані населенням представницькі органи місцевого самоврядування (наприклад, ради) і відповідні головні посадові особи місцевого самоврядування (наприклад, мери, префекти), які одночасно є головами відповідних рад, їх виконавчих органів і затверджуються центральною владою, як представники державної влади у відповідних адміністративно-територіальних одиницях з правом контролю за діяльністю ради.

Четверта модель – змішана – поширена в Австрії, Російській Федерації, ФРН – характеризується ознаками англо-американської та континентальної моделі. Слід зазначити, що в науковій літературі, у якості самостійної муніципальної системи виділяють місцеве (комунальне) управління Німеччини. (Правові засади цієї системи закладені ще у прусському Статуті міст, запровадженому фон Штейном у 1808 р. Він передбачав розвиток системи общинного самоврядування: нарівні з представницьким міським органом утворювався колегіальний виконавчий орган – магістрат.)

П’ята модель – «радянська» – (зберігається у тій чи іншій формі у В'єтнамі, КНР, КНДР, на Кубі. Характерні особливості: 1) базується на заперечені розподілу влади і визнанні повновладдя представницьких органів знизу до верху; 2) всі ради є органами державної влади на своїй території; 3) рада обирає інший державний колегіальний орган – виконавчий комітет, який одночасно підпорядковується цій раді та виконавчому комітету вищого рівня).

Слід зауважити, що самостійність органів місцевого самоврядування більшості європейських держав має особливий специфічний характер, оскільки органи місцевого самоврядування не мають законодавчих повноважень, бо вони можуть діяти тільки на основі і в рамках законодавчих актів, виданих центральними законодавчими органами всієї країни чи суб’єкта федерації, якщо це федеративна держава. У ФРН, наприклад, виділяють три умови правового регулювання місцевого самоврядування: федеральне законодавство, законодавство окремих земель і прийняті самими громадами правові відносини. Нормами федерального законодавства є насамперед Основний закон ФРН 1949 р., але провідне місце в правовому регулюванні місцевого самоврядування займає законодавство земель, хоча в різних землях правове становище комун має свої особливості [6, c. 288]. Конституції земель, як правило, дублюють положення ст. 28 Основного закону ФРН, а також доповнюють і конкретизують окремі його положення. Багато питань комунального самоврядування регулюється законами земель, серед яких основне місце займають статути про комуни.

Усі представлені моделі є дискусійними і репрезентують різні підходи до організації місцевого самоврядування в зарубіжних державах, тому, вони є доволі умовними.

Кожна країна, зокрема Україна, на конституційному і законодавчому рівні може використати їх при формуванні власної моделі, орієнтуючись на аналіз власних національних умов організації та діяльності органів місцевого самоврядування з урахуванням адміністративно-територіального устрою, децентралізацією управління і передачею на місцевий рівень більших повноважень, а також історичних, фінансових та інших умов розвитку територій і формування держави в цілому.

Висновки. Таким чином, організація конституційно-правового регламентування місцевого самоврядування є багатогранною та різносторонньою, адже немає країн з ідентичними підходами в організації, здійсненні та розвитку місцевого самоврядування. Пошуки оптимальної моделі місцевого самоврядування, розмаїтість підходів у виборі засобів організації, умов функціонування та розвитку цього суспільного явища пов’язані з бажанням підвищити рівень його ефективності.

Імплементація в Україні зарубіжного досвіду засвідчує, що при моделюванні функціонування місцевого самоврядування, необхідно внести певні корективи до класичної європейської класифікації моделей. Можна висловити припущення, що із зазначених моделей місцевого самоврядування зарубіжних країн, доцільним є розробити сучасну модель місцевого самоврядування в Україні, яка має бути втіленням концепції муніципального дуалізму, за якої місцеве самоврядування має одночасно і громадський, і владний характер, а тому повинно займати в структурі влади окреме, автономне місце. Незалежно від прихильності до певної концепції місцевого самоврядування його можна визначити як форму народовладдя, що забезпечує гарантовану державою реалізацію права населення, об’єднаного в територіальну громаду, яке реально здатне та спроможне самостійно і під власну відповідальність управляти певною частиною місцевих справ у межах чинного законодавства.

А тому, з метою наближення моделі місцевого самоврядування в Україні до європейської, необхідно:

• провести функціональні та процедурні реформи місцевого самоврядування як шляхом чіткого розподілу повноважень за рівнями управління, так і в сфері адміністративно-територіального устрою з метою законодавчого унормування статусу адміністративно-територіальних одиниць та критеріїв їх виокремлення; запровадження виконавчих органів місцевого самоврядування; формування державної політики щодо об’єднання територіальних громад;
• удосконалити напрями формування матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування в Україні шляхом: забезпечення відповідності між повноваженнями та фінансовим забезпеченням органів місцевого самоврядування; удосконалення системи місцевих податків; формування системи комунальних фінансово-кредитних установ, що дасть змогу використовувати позиковий механізм: місцеві цінні папери, комунальне кредитування тощо, які є джерелом фінансування інвестиційних програм.

Перспективи подальших розвідок. Із теоретичних проблем організації функціонування місцевого самоврядування слід продовжити дослідження у напрямі побудови європейської моделі самоврядування в Україні, яка має бути наповнена конкретним змістом для розроблення нових, більш ефективних механізмів організації функціонування місцевого управління та самоврядування, ураховуючи соціально-економічні, історичні, культурні, суспільно-політичні та правові чинники.

 

 

1. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран. / К. В. Арановский / Учебник для вузов. – М. : «ФОРУМ»-ИНФРА-М», 1998. – 488 с.
2. Ардан Ф. Франция: государственная система. / Ф. Ардан / – М. : Юрид. лит., 1994. – 176 с.
3. Бюджетный федерализм: опыт развитых стран. Сборник обзоров / Отв. ред. : Зубенко В. А., Осколкова О. Б. – М. : Изд-во ИНИОН РАН, 1996. – 80 c.
4. Вайль И. М. Австралия: федерализм и высшие органы власти. / И. М. Вайль / – М. : Наука, 1970. – 245 с.
5. Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн: підручник / А. З. Георгіца. / – Тернопiль: Астон, 2003. – 432 с.
6. Загальні засади місцевого самоврядування в Україні: підручник. / за заг. ред. В. М. Вакуленка, М. К. Орлатого. – К. : НАДУ, Вид-во “Фенікс”, 2010. – 375 с.
7. Испания: Конституция и законодательные акты. – М. : Прогресс, 1982. – 353 с.
8. Италия: Конституция и законодательные акты. – М. : Прогресс, 1988. – 331 с.
9. Матвиенко В. Я. Прогностика: прогнозирование социальных и экономических процесов: теория, методика, практика. / В. Я. Матвиенко. – К. : Укр. пропілеї, 2000. – 500 с.
10. Організація та функціонування представницьких органів місцевого самоврядування в зарубіжних країнах: наук. розробка / авт. кол. : О. Д. Лазор, Х. М. Кохалик та ін.. ; за наук. ред. О. Д. Лазор. – К. : НАДУ, 2009. – 44 с.
11. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 21. 07. 2006 р. № 1001 (із змінами, внесеними згідно з постановою КМУ № 750 від 16. 05. 2007). – Режим доступу: http: //zakon. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi? nreg =1001-2006-% EF
12. Про заходи щодо виконання Програми державної підтримки розвитку місцевого самоврядування: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13. 03. 02 р. № 123. – Режим доступу: http: //zakon1. rada. gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi
13. Федеративная Республика Германия. Конституция и законодательные акты. Перевод с немецкого / Морщакова Т. Г. Чиркин В. Е., и др.. – М. : Прогресс, 1991. – 472 c.