Жанровий еклектизм українського авангардного роману

Статтю присвячено розгляду проблеми жанрового еклектизму, характерного для творів письменників-авангардистів 20-х років ХХ століття. Проповідуваний авангардистами жанровий еклектизм є елементом гри, епатажу читача, пародіюванням та запереченням традиційної романної структури. 

Ключові слова: авангардизм, жанр, модифікації, жанровий еклектизм, жанрова специфіка.

 

Поєднання різнорідних, внутрішньо не пов’язаних між собою, не сумісних ідей, концепцій, стилів, що лежить в основі поняття еклектизм, ввібрав у себе авангардизм. Ігнорування логічними зв’язками, установленими законами, використання багатозначних понять, поєднання різнорідних елементів стало одним із домінуючих аспектів в українському експериментальному / «лівому» / авангардному романі 20-х років ХХ століття. Цей роман прагнув створити видимість логічної послідовності та упорядкованості, підпорядковуючи сюжет наративній інтенції, вдаючись до лейтмотивного внутрішнього зв’язку. Синтез різних жанрів, певних світоглядних основ став причиною виникнення метажанрів: кінороман, екранізований роман, роман у піснях, роман у віршах, повість-вертеп. Власне цей фактор, відбиваючи загальну тенденцію до взаємотяжіння, сприяє реалізації в авангардному романі єдності різних жанрів та стильових домінант як структурної цілісності, експлікуючи своєрідну імплантацію літературних текстів, що є ознакою еклектизму. 

Перша третина ХХ століття у світовій та вітчизняній літературі ознаменована появою нових міжжанрових форм (роман-повість, роман-есе, роман-міф, роман-притча), жанрово-родових (роман-епопея, роман-симфонія, роман-містерія, роман-кіносценарій), жанрово-стильових (роман-сповідь, роман «потоку свідомості», роман-ретроспекція, роман-колаж, роман-портрет, роман-гіпотеза) модифікацій. Схрещення власне літературних та позалітературних жанрів в українській та світовій літературах 20-х років ХХ століття сприяло виникненню так званого метажанру, який утворився на перехресті літератури та інших видів мистецтва: роман-джаз (Ричард Олдінгтон «Смерть героя»), поема-симфонія (Павло Тичина «Сковорода), поезофільми Михайля Семенка, радіо-поеми Гео Коляди тощо. На думку сучасної дослідниці Оксани Філатової, «конгломерат фрагментів різних стилів і жанрів» (жанровий еклектизм авангардної прози – С. Ж.) є оригінальною літературною верифікацією авангардної ідеї про синкретизм мистецтва [8, 257]. Послуговується досягненнями авангардизму й постмодернізм, і в цьому вбачаємо їх спільні риси. Окреслюючи сучасний літературний процес, зокрема романістику, літературознавець Ніна Бернадська відзначає, що цей період «характеризуються експериментальними пошуками не стільки нових формальних прийомів, скільки їх переосмисленням, несподіваним поєднанням. Проповідуваний українськими постмодерністами жанровий еклектизм, а то й нігілізм насправді є елементом гри, епатажу читача, відштовхуванням від традиції і водночас запереченням та пародіюванням її» [1, 326]. 

Український авангардний роман можна вважати поліструктурним, адже знищення чітких меж різних жанрів та багатоплановість, синтез мистецьких жанрів є домінантними ознаками епічної прози (візуальне прозове експериментування А.Чужого «Ведмідь полює за сонцем», екранізований роман «Інтелігент» Л. Скрипника, роман у новелах «Вершники», роман у піснях «Чотири шаблі» Ю. Яновського, роман нової конструкції Гео Коляди «Арсенал сил», роман Гео Шкурупія «Двері в день», деструктивний роман Д. Бузька «Голяндія» та інші). 

Експериментування в жанрі роману будуються на використанні найрізноманітніших технік і технологій. Аналізуючи прозу 20-30-х років ХХ століття сучасні дослідники Н. Бернадська, А. Біла, О. Боярчук, М. Васьків,     С. Жигун, О. Журенко, О. Капленко, Р. Мовчан, Л. Сеник, О. Філатова,            Я. Цимбал та інші вказують на жанрові дефініції, авторську інтенцію та ігрову поетику авангардного тексту. Однак, проблеми синтезу різножанрових та різностильових елементів у текстовому просторі авангардного роману потребують детальнішого дослідження. У статті ми спробуємо окреслити питання жанрового еклектизму в авангардистському образі світу.

Декларуючи власне розуміння шляхів розвитку нового романного жанру у «Майстрі корабля», Юрій Яновський, спираючись на розвиток світової прози початку ХХ століття, проголошує: «Я зовсім не хочу відчувати себе романістом. <…> Я не збираюся, пишучи мемуари, підлягати практиці написання романів. <…> Я, може, не хочу показувати красивої, витонченої будівлі, а хочу дати так матеріал, щоб у кожного читача виріс в уяві свій окремий будинок художнього впливу» [10, 41]. Підтримує свого побратима по перу й Гео Шкурупій, який у романі «Двері в день» утверджує право митця на відтворення гри у творі, мотивуючи тим, що читач теж має право бути співтворцем хоча б у своїх мріях: «І от тепер кожний з нас мусить погодитися, що всі ми се романісти, що коли ті романи ми не будуємо, не беремо в них участі як герої, то ми їх компонуємо в мріях» [9, 28]. Роман «Двері в день» вважають зразком деструкції класичної романної форми: в ньому відсутній поетапний, послідовний опис подій; розділи ніби розкидані, хаотично переплутані. У текстовій площині твору Гео Шкурупій «апробує документально-репортажний принцип організації та структурування художнього тексту, позбавленого жанрової і стилістичної єдності» [8, 255]. Мих. Могилянський у романі «Честь», апелюючи до сучасного йому читача, вказує, що «метода Золя» застаріла і писати у цьому дусі для нього неприємлимо, це означало б «пуститись берега, кинути роман для теорії прози» [5, 136]. Тому як справжній романіст, він «прагне давати матеріал» і, «забувши про всі теорії на світі», «невідомо йти за вказівками інтуїції» [5, 136]. Автор вважає, що «сіра теорія» не спроможна вплинути на реципієнта, вона не збудить естетичні емоції на відміну від художнього твору. Пародіювання класичної романної структури, іронізування, вільне поєднання документальності та художнього вимислу, епатаж читача сприяли втраті жанрами первинної актуальності, а вільна маніпуляція та модифікація структури тексту вказувала на зближення різних видів мистецтва. Залучення у текстовий простір авангардного роману словесно-виражальних засобів та засобів мистецтва, зокрема кіно, дозволяє авторам вдатися до «контамінації наукового й