Життя та діяльність Валентина Отамановського

Таким чином, В.Д. Отамановський був засуджений до п’яти років позбавлення волі з пониженням у правах на два роки. Відбув два роки ув’язнення, а потім за рішенням колегії ОДПУ був засланий до Татарської АРСР. Лише 11 серпня 1989 р. Пленум Верховного Суду УРСР скасував судове рішення у справі «Спілки визволення України» і припинив її у зв’язку з відсутністю у діях засуджених складу злочину та реабілітував усіх членів так званого «СВУ». Проте Валентинові Дмитровичу дожити до цього не судилося.

Щодо подальшого життєвого шляху після заслання, то В. Д. Отамановський залишився в Казані, звідки родом була його дружина Марія Іванівна Григор’єва-Отамановська, медична сестра за фахом. Сам ж він працював помічником директора з наукової частини та завідувачем відділу рукописів і рідкісних книг наукової бібліотеки Казанського університету ім. В.І. Леніна. Паралельно викладав у казанських медичних вишах латинську та іноземні мови.

У 1944 р. був відряджений на навчання на рік у м. Краснодар на посаду завідувача кафедри латинської мови Кубанського медичного інституту, для зміцнення кадрового складу після реевакуації. Завдяки чому, вчений зумів екстерном скласти іспити за повний курс Краснодарського педагогічного інституту зі спеціальності «історія» і 1945 р. отримати офіційний радянський диплом історика. Відтоді з’явилася можливість ставити питання про захист кандидатської дисертації, який і відбувся 1946 р. у Московському ордена Леніна державному університеті ім. М.В. Ломоносова. Тема дисертації: «Винница как тип украинского города Южного Правобережья ХІV–ХVІІ вв.» [11]. У 1947 р. вчена рада Кримського медичного інституту обрала В.Д. Отамановського за конкурсом завідувачем кафедри іноземних мов, і він перебрався до Сімферополя. Того ж року отримав учене звання доцента [25, с. 11].

Через сім років Валентинові Дмитровичу вдалось закінчити докторську роботу. У це й же час, він переїздить до Саратова у зв’язку зі зміною роботи, де від серпня 1949 р. до вересня 1955 р. працював на посаді завідувача кафедри латинської мови Саратовського медичного університету, з вересня 1955 р. до вересня 1956 р. – був завідувачем курсу латини при кафедрі іноземних мов, а з вересня 1956 р. по жовтень 1958 р. – завідувачем кафедри іноземних мов з курсом латини. Однак гідних житлових умов у Саратові вчений не мав [23, с. 120].

У 1956 р. В.Д. Отамановський нарешті захищає докторську дисертацію на тему «Города Правобережной Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVIII в.: Проблема возникновения и развития украинского феодального города», що розгорнулася на два томи загальним обсягом 50 друкованих аркушів. 

Іншим важливим напрямом наукових пошуків В.Д. Отамановського в усі періоди діяльності була історія медицини. І от нарешті 1952 р. побачила світ його монографія «Медицинское прошлое южного Правобережья Украины XVIII в. Материалы по истории русской медицины. Ист.-мед. исследование» [13].

Повернемося до часів заслання В.Д.Отамановського тільки вже з духовною сторони. Оскільки те що робилося на душі вченого в ті роки, напевно знали лише найрідніші. Тому звернемось до спогадів небоги Валентина Дмитровича В.Й. Савицької, яка говорить про те, що туга по Україні не залишала його. Вона зокрема згадує: «Мені хочеться поділитися спогадами про В.Д. Отамановського як про свого родича і хрещеного батька, як про рідну й дорогу для мене людину. Через деякий час після мого народження Валентин Дмитрович мав стати моїм хрещеним батьком, та був несправедливо звинувачений і заарештований. А мене батьки назвали Валентиною на честь цієї дорогої людини. Під час арешту, з розповіді моєї мами, сестри Валентина Дмитровича, його мати зняла з себе золотий медальйон на тоненькому ланцюжку і, надівши синові, поблагословила у чорну дорогу. Етапи, два роки одиночної камери, допити, п’ятирічне заслання, а Валентин Дмитрович якимось чином не розлучався і зберіг материнське благословення. Образок-медальйон і ланцюжок за той час стерлись, аж стали прозорими. Дорога на рідну Україну Валентину Дмитровичу булла закрита: йому заборонили виїзд з Казані. І лише в 1940 р., коли померла його мати, яка весь час жила з нами, дякуючи незвичайному розумові та тонкощам дипломатії, Отамановський добився дозволу приїхати на похорон. Пам’ятаю, як він, зайшовши в хату і не заставши матері живої, всю ніч простояв на колінах, прихилившись до труни біля її ніг. Так віддавав шану найдорожчій людині, яку ніколи не забував: ні в роки ув’язнення, ні в період заслання – часто писав їй теплі, заспокійливі листи. Втративши матір, всю свою любов Валентин Дмитрович віддав своїй єдиній сестрі, моїй матері, та мені. Допомагав матеріально, поки я вчилась. Своїх дітей не мав. Він говорив моїй матері, що дітей потрібно ростити й виховувати у спокої, а «я сам гонимий, як вовк-сіроманець» [19, с. 29].

Друга світова війна розлучила В.Д. Отамановського з ріднею. Але після визволення Валентин Дмитрович розшукав рідних у Вінниці. Однак лише з початку 60-х рр.. вони могли зустрічатися частіше. В.Д.Отамановський навіть спеціально брав путівки до санаторію у Пущі-Водиці, щоб побачити Київ, де він вчився і ставав на шлях боротьби за вільну й незалежну Україну.

«Хрущовської відлига»