Аналіз Конвенції ООН "Про права дитини"

Конвенція набула чинності 2 вересня 1990 року, тобто через місяць після того як була ратифікована 20-ю державою і того ж дня стала частиною міжнародного права для цих перших двадцяти держав. Для решти Конвенція набере чинності через 30 днів після її ратифікаціє або приєднання до неї. З дня відкриття Конвенції для підписання і до набрання нею чинності минуло трохи більше семи місяців. Для міжнародного договору це дуже короткий термін, бо звичайно він триваліший і це свідчить про загальну зацікавленність у Конвенціє про права дитини і про її всесвітну підтримку.

Конвенцію про права дитини передбачає створення комітету прав дитини у складі десяти експертів, який є організатором постійного діалогу між усіма сторонами, які виступають за заохочення прав дитини. Його засідання являються міжнародним форумом для обміну думками, де чимало організвцій допоможуть Комітету у питаннях:

виявлення факторів, що створюють загрозу добробуту дітей світу,

пошуку практичного розв'язення конкретних проблем,

мобілізації необхідних для їх вирішення людських та фінансових ресурсів,

підвищення рівня поінформованості громадськості і її готовності домагатися захисту й заохочення прав дитини.

Комітет також має право санкціонувати проведення спеціальних досліджень у галузі прав дитини.

Усім компетентним організаціям може бути запропоновано брати участь у обговореннях, які проводяться Комітетом, висловлювати свої думки й давати консультації.

До таких органів належать спеціалізовані установи та інші органи Організації Об'єднаних Націй, наприклад, Міжнародна організація праці /МОТ/, Всесвітня організвція охорони здоров'я /ВОЗ/, Організація Об'єднаних Націй з питаннь освіти, науки і культури /ЮНЕСКО/, Дитячий Фонд Організації Об'єднаних Націй /ЮНІСЕФ/ і управління верховного комісара у справах біженців /УВКБ/, а також широке коло неурядових організацій.

Комітет контролює виконання зобов'язень державами, які ратифікували Конвенцію або приєдналися до неї / державами – учасницями /.

Держави – учасниці зобов'язуються регулярно подавати безпосередньо Комітету доповіді про заходи щодо виконання Конвенції і досягнень у галузі здійснення прав дитини. Перша доповідь має бути представлена країною через два роки після ратифікування нею Конвенції. Потім доповіді мають подаватися через кожні п'ять років.

Ці доповіді мають бути висвітлені і широко розповсюджені у країнах, що є одним із шляхів виконання державами – учасницями зобов'язення сприяти підвищенню інтересу своєї громадськості до питань прав дитини і Конвенції.

Комітет може звернутися з проханням до держав учасниць подати додаткову інформацію до відомостей, що містяться у їхніх доповідях. Він також може вносити пропозиції і рекомендації на розгляд урядів цих країн і Генеральної Асамблеї ООН.

Висока моральність і визнана компетентність у галузі прав дитини є головною вимогою, що ставиться перед експертами, які виступають у комітеті особисто. У складі Комітету повинні бути справедливо представлені географічні регіони світу і головні правові системи.

Конвенція про права дитини має рівне значення для народів в усіх регіонах світу. Це стало можливим завдяки тривалим переговорам, у ході яких представники країн з різними соціально – економічними системами і культурним, етнічним та релігіозним підходом до життя співробітничали з неурядовими організаціями і установами Організації Об'єднаних Націй у справі розробки комплексу спільних цінностей і цілей, які мають універсальне застосування.

Хоча в Конвенції встановлені загальні норми, у ній також враховано різні культурні, соціальні, економічні й політичні реаалії окремих держав, внаслідок чого на основі спільних для усіх прав кожна держава може обирати власні національні засоби виконання цих норм.

Головна мета Конвенції полягає у максимальному захисті інтересів дитини.

Позитивна й прогресивна за своїм підходом Конвенція закликає держави, що її ратифікували, створювати умови, за яких діти можуть брати активну і творчу участь у соціально- політичному житті своїх країн.

За Конвенцією дитиною є кожна особа віком до 18 років, якщо тільки національним законодавством не встановлено більш ранній вік досягнення півноліття.

Охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини, Конвенція визнає, що реалізація одного права невіддільна від реалізації інших. Вона показує, що необхідна дитині для розвитку її інтелектуальних, моральних і духовних здібностей свобода вимагає, крім іншого, здорової і безпечної оточуючої обстановки, доступу до охорони здоров'я і забезпечення мінімальних норм харчування, одягу, житла.

Конвенція охоплює нові галузі, вона встановлює право дитини брати активну участь у власному розвитку, висловлювати власні переконання і домагатися того, щоб вони були враховані у прийнятті рішень, які стосуються його життя.

Деякі галузі з ряду інших є досить істотними, Конвенція виходить за межи діючих правових норм і практики. Сюди входять її положення, що стосуються права на життя, виживання і здоровий розвиток, право на ім'я і громадянство з моменту народження, право, пов'язане з усиновленням, права неповноцінних дітей і дітей біженців, а також дітей, які вчинили правопурушення.

Конвенція розширює правові межи прав людини, захищаючи дітей від усіх форм експлуатації, розглядаючи питання про дітей представників національних меньшин і груп корінних народів, а також проблеми зловживання наркотиками і відсутності піклування про дітей. Крім того, Конвенція визнає першочергову роль сім'ї і батьків у піклуванні про дітей і захисті їх, а також обов'язок держави допомагати їм у виконанні їхніх обов'язків. У ній зведено воєдино на сучасній і глобальній основі