Анатомія та морфологія рослин

Предмет:

Біологія

Тип роботи:

Інше

К-сть сторінок:

198

Мова:

Українська

Оцінка:

морфологічні структури та ознаки, щодозволяють в конкретних умовах краще тпристосовуватися до виконання тих чи інших функцій. Наприклад, у тіньовитривалих рослин краще розвивається губчаста паренхіма, в якій утворюються доситьь великих розмірів хлорофілові зерна, що дає змогу продукуватиорганічні речовини і при незначному освітленні. Якщо тіньовитривалі рослини потрапляють на світло, то вони ростутьгірше, а при тривалому перебуванні на світлі можуть загинути. Загибельїх обумовлюється пригніченням хлоропластів яскравим сонячним промінням, внаслідок чого хлоропласти руйнуються, а це призводить до відмирання листків. Вищі рослини, незважаючи на те, що на протязі всього життя зростають на одному і тому ж місці, все ж мають здатність до активних рухів. Ростові рухи – зміна положення органів рослин у проосторі внаслідок нерівномірних ростових процесів (напр., формування бічних пагонів з одного боку стовбура ялини уверхньому поясі лісу Карпат тощо). В тісному зв’язку з ростом знаходитться розвиток рослин – якісні зміни, що призводять до формування рослинного організму або різних його частин і органів. Розрізняють індивідуальний розвиток (онтогенез) та історичний (філогенез). Онтогенез – розвиток живого організму з моментук зародження до природньої смерті. Тривалість о. У різнихх рослинних організмів коливається від кількох десятків годин (деякі водорості) до кількох місяців (хлібні злаки), десятків (граб, черешня), сотень (дуб, бук) і навіть до кількох тисяч років (секвойя, тис, мамонтове дерево). В онтогенезі виділяють такі основні фази: ембріональний розвиток (розвиток зародка, починається із розвитку заплідненої яйцеклітини і триває до початку проростання насіння), постембріональний розвиток (юність), зрілості і розмноження, старіння і природної смерті особини. Термін “онтогенез” запропонував німецікий вчений Геккель (1866). У однорічних рослин всі фази розвитку проходять за один вегетаційний період, а в багаторічних рослин за десятки років. Розмноження рослин – це відтворення рослинним організмом собі подібних особин, що забезпечує безперервність існування виду. Розмноження – це одна з обов’язкових властивостей живого орагнізму, яка необхідна для підтримання життя виду, так само як необхідним є дихання, живлення, розвиток, ріст і подразливість. Розмноження, як властивість живої матерії, існувало вже наранніх етапах її розвитку. Проте еволюція рослинного світу вплинула і на еволюцію розмноження. Тому найпримітивніші форми розмноження зустрічаються, в основному, у рослин, які знаходяться на найнижчих ступенях еволюційного розвитку рослинного світу. Розрізняють вегетативне, нестатеве і статеве розмноження рослин.

2. Вегетативне розмноження рослин, його особливості і загальна характеристика. Способи природного і штучного вегетативного розмноження. Щеплення, його способи і характеристика. Поняття про клон. Клонування рослин. Поняття про регенерацію у рослин. Вегетативне розмноження (від лат. vegetativus – рослинний) – розмноження рослин за допомогою вегетативних органів або їх частин. Розрізняють природнє і штучне вегететивне розмноження. Природне в. р. відбувається в природі відчленуванням пагонів, кореневищами, бульбами, цибулинами, вусами, батогами, кореневою поростю без втручання людини. Штучне в. р. здійснюється бульбами, цибулинами, кореневищами, паростками, поділом кущів, відгілками, живцями, щепленням тощо під впливом спрямовуючої лбдської діяльності. Бульбами розмножують цінні харчові і кормові культури, такі як картьопля, топінамбур. З декоративних рослин – жоржину, анаемони. Цибулинами – харчові культурні рослини цибулю, часник, з декоративних – тюльпани, нарциси, гіацинти, лілії. Кореневищами розмножують рослини, які їх утворюють. Із культурних – м’яту, ревінь, спаржу. Кореневими паростками – малину, ожину, вишню, сливу, черемху та ін. Розмноження поділом кущів застосовують в декоративному озелененні. Цей спосіб застосовують при розмноженні півонії, стокроток, примули, флоксів, а також рослин в яких утворюються бульби – жоржини, бегонії, анемони. В останньому випадку кущ треба ділити так, щоб на кожній його частини залишилась хоча б одна брунька. Розмноження живцями. Живець – відокремлена від материнського організму частина пагона або кореня. Розрізняють живці стеблові, листкові і кореневі. За характером формування стеблові живці бувають зелені, або літні і зимові, або осінні. Зимові живці – це живці, заготовленівосени з одно -, дво – та тррирічних пагонів. Довжина коливається від 15 – 20 до 40 – 60 см. Заготовляють в безлистяному стані. Листки, які залишились на живці наполдовину зрізують, щоб зменшити вмпаровування. Зелені живці висаджують в основному в парники, а після їх вкорінення пересаджують у відкритий грунт. За допомогою листкових живців розмножують такі квіткові рослини як бегонії, фіалки, лілії та ін. Літні живці заготовляють з пагонів, на яких вже розвиваються листки. Вони значно коротші, досягають 3 – 4 см. Живцювання (вівіпарія) (лат. viviparus – живородний) – утворення в пазухах листків, в суцвіттях або на листках маленьких зелених рослинок, що падають на землю і з яких потім розвиваються дорослі особини (спостерігається напр., у бріофілюма, тонконога бульбистого). Щеплення – процес пересадження частини (живця або бруньки) однієї рослини (прищепи) на другу (підщепу). Розрізняють основні види щеплення: копулювання, щеплення в розщіп, окулірування, аблактування та ін. важливою умовою при кожному способі є співпадання камбію прищепи та підщепи. Аблактування – це спосіб Щ., приякомущеплять рослиин, які зростають поруч. Після зростання рослин, зрізують з однієї рослини верхню частину, над місцем зростання, а з другої – нижче місцязростання нижню часитину. Цей спосіб застосовують тоді, коли інші методи не дають бажаних наслідків. Копулювання – це спосіб Щ., який застосовують тоді, коли підщепа і щепа мають однакові діаметри. Головною умовою копуліровки є відповідність камбію. Щеплення підж кору застосовують в тих випадках, коли прищепа дуже тоненька, а підщепа товста. Тоді зрізують