Балканський вектор

Головний пріоритет політики Словенії і Хорватії – це інтеграція у перспективі в усі західноєвропейські й атлантичні структури. Найближчим вважається завдання отримання такого ж статусу, яким володіє «вишеградська четвірка».

З усіх колишніх югославських республік сьогодні Словенія ближче інших до прийому в ЄС і НАТО, що, безсумнівно, є одним з ключових чинників, які зумовлюють таку, по суті прагматичну, словенську позицію.

Ситуація, що склалася, свідчить, що в Хорватії накопичено цілу низку проблем, які потребують вирішення, й серед них – повернення сербів до Сербської Країни. Як і раніше, існує загроза для сербського населення в Східній Славонії і не виключено, що хорватський уряд спробує переселяти сербів у інші місця Хорватії, незважаючи на те, що Ердутські мирні угоди зберігають за сербськими біженцями право залишитися в Сремсько-Баранській області. У цьому разі можна очікувати нового виходу сербського населення. Тому без принципового вирішення сербського питання в Хорватії не може бути мови про тривалий мир на Балканах.

Незважаючи на те, що Югославія в односторонньому порядку визнала Словенію, офіційна Любляна не поспішає з повною нормаліза цією політичних відносин з Югославією, оскільки, як говорять словенські посадові особи, залишаються невирішеними питання, пов'язані з поділом майна колишньої Югославії. Але, керуючись суто економічними інтересами, словенські бізнесмени намагаються йти попереду політиків.

Південна зона здебільшого зберегла той набір ознак, що міститься у понятті «Балкани»: економічна відсталість і нерозвинена інфраструктура, внутрішня політична нестабільність, змішаний етнічний склад населення і вкрай напружені міждержавні стосунки, що загрожують виникненням нових конфліктів. З цієї точки зору слід відзначити і майже повну ідентичність внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці цих країн.

Союзна Республіка Югославія. Визначальний чинник становища сербів на Балканах криється в глибоко укорінених стереотипах впливових політичних і культурних кіл на Заході. Згідно з ними, серби є передовим постом візантійського культурного і геополітичного простору, а отже, можливим чинником політичного і культурного впливу РФ у Південній та Центральній Європі.

Сьогодні міжнародне співтовариство не готове прийняти розпад Сербії. Саме цим пояснюється позиція Заходу щодо президента Югославії, в якому, як і раніше, вбачають гаранта продовження мирного процесу в Боснії і Герцеговині, незважаючи на події в провінції Косово.

Підписання Дейтонських угод відкрило практичні можливості для пошуку нової концепції зовнішньої політики Югославії, що відповідала б існуючим реаліям в Європі. Головним напрямком зовнішньої політики СРЮ проголошувалась «європейська орієнтація», що означає в довгостроковому плані вступ до ЄС, а потім, можливо, до НАТО.

США, які вже тривалий час здійснюють значний вплив на ситуацію в регіоні, в грудні 1997 р. в односторонньому порядку прийняли рішення про продовження економічних санкцій проти Югославії, що в найближчому майбутньому не може не ускладнювати для СРЮ відновлення своїх прав у різних міжнародних інститутах і організаціях.

Як ще один суттєвий чинник, що впливає на зовнішню політику СРЮ, називається РФ, яка має постійні інтереси на Балканах.

1 квітня 1998 року Рада Безпеки ООН проголосувала за оголошення ембарго на постачання озброєнь Союзній Республіці Югославії «з метою сприяння досягненню миру і стабільності в Косово». Прийнята резолюція закликає югославський уряд негайно вжити всіх необхідних заходів для досягнення політичного вирішення проблеми Косово шляхом діалогу і виконання рішень Контактної групи. Одночасно документ пропонує керівництву косовських албанців засудити всі терористичні акти і нагадує, що албанська община повинна домагатися своїх цілей виключно мирними засобами.

Звичайно, будь-який конфлікт у Косово не залишає байдужою Албанію, що мріє про возз'єднання із своїми численними одноплемін никами на території СРЮ. У кризу може бути втягнена і Македонія з її значним албанським населенням, а, можливо, і Туреччина, Греція та Болгарія. Туреччина, безумовно, прагне підтримати національні меншини, які сповідують іслам, на території СРЮ, Боснії, Болгарії і посилити свій вплив на півдні Балкан.

Не виключено, що в конфлікт можуть бути втягнені й інші країни Європи, такі як Італія, Франція, а також США, а сам конфлікт перетвориться у суто релігійний, де християнству протистоятиме іслам.

Албанія неодноразово заявляла, що вона не залишиться байдужою у випадку загострення конфлікту в Косово, надасть одноплемінни кам моральну і матеріальну допомогу, у тому числі зброєю, якщо в цьому виникне необхідність. Водночас слід ураховувати, що косовські албанці, які мали можливість після падіння комуністичного режиму в Тирані встановити тісніші контакти із своїми співвітчизниками по той бік кордону, не поспішають проголошувати гасла возз'єднання. Дві частини албанської нації тривалий час жили під різними політичними дахами, в різних економічних умовах і сьогодні значно розходяться в оцінках перспектив спільного існування в межах однієї держави. Владні кола Тирани підтримують сепаратистські настрої албанців не тільки в Косово, а й у сусідніх державах, мріючи про створення «Великої Албанії». Це не може не турбувати Афіни – історичного союзника Бєлграда.

Македонія домагається міжнародного визнання, яке деякою мірою блокується Грецією. Пароксизми грецького націоналізму тягнуться ще з 20-х років, коли чимало депортованих з Туреччини греків були розселені у частині Македонії. З того часу Греція відстоює офіційний погляд, відповідно до якого всі її громадяни – греки. Грецькі