Балканський вектор

Зовнішні потуги на Балканах. Здійснюючи велику політику на Балканах, Німеччина була не дуже помітна і вела свою партію обережно, але послідовно й наполегливо. Поступово вона нарощувала присутність на Балканах – стала членом Контактної групи, брала участь у силах швидкого реагування, мала своїм представником намісника в Мостарі.

У діях на Балканах Німеччина продемонструвала двозначність своєї політики: з одного боку – вона прибічник миру, згоди й борець за збереження безпеки в Європі; з другого – прагне оживити геополітичні принципи концепції Mitteleuropa, освоїти за допомогою своєї могутньої економіки те, що було втрачено в двох світових війнах. Німеччина включила Хорватію й Словенію до сфери своїх економічних інтересів і заволоділа міжнародним перехрестям доріг – забезпечила собі вихід на Адріатику й до Середземного моря. Звідси й підтримка Хорватії, фінансування її економіки, поставки озброєння, захист від санкцій.

Об'єднана Німеччина претендує на провідну роль у європейському політичному й економічному житті. Нині Німеччина перетворюється на найсильніший політичний чинник на Європейському континенті.

Практично такі країни як Словенія, Хорватія, Угорщина вже втягнені в орбіту німецької політики, сюди ж підтягуються й Румунія і Болгарія. Створюється враження, що Німеччина ще в 1990 році зрозуміла, що просування на Захід для неї закрите, тому сьогодні вона намагається «реанімувати» своїх колишніх союзників по Другій світовій війні.

30 травня 1992 року уряд РФ виступив із заявою про намір робити все можливе для зміцнення традиційних уз дружби з югославськи ми народами. Водночас Росія голосує за міжнародні санкції проти Союзної Республіки Югославія. У вересні 1992 року МЗС РФ виступив з роз'ясненням позиції Росії щодо югославської кризи. У ньому вказувалося, що Росія виступає за непорушність зовнішніх кордонів і за мораторій на зміну міжреспубліканських кордонів колишньої Югославії, а також за невизнання територіального перерозподілу за допомогою сили.

Слід звернути увагу, що політика Росії на Балканах у цей період характеризується як невиразна. Понад те, політика Росії не сприяла встановленню миру на Балканах, а це характерно для початкового періоду конфлікту. Російські експерти вважають, що безумовна політична й економічна підтримка Сербії послужила б інтересам Росії набагато більше, ніж погоджувальна політика і втрата свого іміджу на Балканах.

Незалежно від перспектив остаточного врегулювання конфлікту в Боснії, присутність військ Альянсу цілком відповідає інтересам США, оскільки зміцнює провідну роль НАТО в забезпеченні європейської безпеки і підкреслює неспроможність ОБСЄ й ООН на тлі натовської воєнної злагодженості.

Якщо уважно придивитися до дій США, то можна виявити цікаву деталь: в ім'я геополітичних інтересів Вашингтона в регіоні ніколи не підтримувалися слов'яни, зокрема й серби. Американські політики дотепер ототожнюють їх з останнім оплотом соціалізму на Балканах, який підлягає знищенню.

Складається враження, що Вашингтон усе ще побоюється Росії та її впливу на Білорусь і Україну, тому найважливішою складовою його зовнішньої політики є ослаблення слов'янського домінування на пострадянському просторі, а також на Балканах, де роль Росії завжди була великою. Зважаючи на все, США розробили довгострокову програму освоєння Балкан. Вже зараз США «запустили у виробництво» проекти міжнародного регіонального співробітництва й намагаються забезпечити собі контроль над цим важливим регіоном.

Стратегія США спрямована на заповнення ваккуму політичного простору, що утворився після розпаду Радянського Союзу й ОВД. Вже чітко проглядається стратегічний напрямок цього заповнення – через Балкани (Македонія, Боснія) і Чорне море (освоєння Закавказзя) до Близького та Середнього Сходу.

Механізми «дисциплінування» Балканських країн різні, проте помітні зусилля – за допомогою економічного співробітництва й політичного натиску схилити їх до більшої кооперованості й тим самим поставити під стратегічний контроль.

Ватикан зробив чималий внесок у крах соціалізму в Східній Європі, а тепер прагне розширити зону впливу католицизму на Балканах, де завжди традиційно було сильним православ'я. Рим завжди вважав неприйнятним те, що католицькі Хорватія і Словенія об'єднані з православною Сербією.

Ні в кого не викликає сумніву, що операція НАТО в Боснії виявилася успішною не в розумінні встановлення міцного миру, якого поки немає, а в ефективній дії силою, активному «примушенні до миру». Операція SFOR у Боснії продемонструвала:

Ї незамінність НАТО як діючого механізму забезпечення воєнної безпеки в Європі в цілому і в її окремих субрегіонах, які знаходяться за зоною відповідальності блоку;

Ї одночасно було доведено, що без безпосередньої військової участі США, на яку Вашингтон готовий піти тільки в налагодженому форматі НАТО, Європа не в змозі забезпечити свою безпеку.

Як здається, сьогодні Захід прагне втягти країни Балканського півострова в орбіту свого впливу і створити в геополітичному плані єдиний пояс НАТО – від Атлантики через Балкани й Близький Схід до Перської затоки. У планах НАТО – активізація співробітництва з Румунією і Болгарією, котрі розглядаються як потенційні члени Альянсу. Це забезпечує його вихід на берег Чорного моря й оточення СРЮ натівськими і пронатівськими країнами.

Після розпаду колишньої СФРЮ, однієї зі стратегічно досить важливих і за своїми масштабами однієї з найбільших країн регіону, Балкани стали схожими на простір, який щойно пережив важкий політичний землетрус. З порохової бочки, підпаленої війною в колишніх югославських республіках, ще струмує димок, наче востаннє попереджуючи і балканські народи, і світові центри влади.

Балканський регіон став зараз в економічному і політичному значенні набагато вразливішим, ніж на початку цього десятиліття. До успадкованих протиріч додалися нові, тоді як старі проблеми ще дуже далекі від вирішення. Неабияке значення має факт, що весь балканський регіон потерпає від наслідків міжнародних санкцій проти Югославії, що й дотепер цілком не скасовані. Але все-таки з припиненням війни в Боснії і Герцеговині і внаслідок деякого поліпшення відносин між колишніми югославськими республіками ситуація змінюється на краще. Останнім часом усе сильніше відчувається готовність балканських країн до початку процесу подолання старої конфронтації.

Нині, після розпаду ОВД, рівновагу сил у регіоні порушено, стабільність в Південній та Центральній Європі підтримується залученням країн до процесу загальноєвропейської безпеки. Прагнення політичних еліт посткомуністичних країн регіону стати повноправни ми членами загальноєвропейських політичних, економічних і військових інститутів є домінуючим фактором геополітичних спрямувань, і вони повсюди констатуються як національні інтереси держави. Існуюча одновекторність знімає гостроту внутрішньорегіональних відносин і створює загальнорегіональну стабільність.

Україна і Балкани. Країни Південно-Західного напрямку посідають важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України. Вона може мати вплив у цьому регіоні, але без економічної підтримки це залишиться лише бажаною можливістю. Досягнуті завдяки дипломатії успіхи потрібно підживлювати діями економічного характеру.

У структурі експорту України в країни регіону залишається високою частка сировини, матеріалів і товарів народного споживання. Україна має позитивне сальдо в торгівлі з чорноморськими країнами, що підтверджує перспективність цього напрямку зовнішньоторговель них відносин.

Україна могла б активізувати балканський напрямок своєї політики, роблячи ставку на розвиток двосторонніх зв'язків з тими державами регіону, зовнішньополітичні, економічні й оборонні устремління котрих об'єктивно відповідають інтересам нашої держави. Економічні аспекти взаємодії України з країнами Балканського півострова найбільше піддаються прогнозу, насамперед через об'єктивність дії економічних законів, які не залежать від суб'єктивних бажань і дій політиків.

Говорячи про перспективу розвитку відносин між Україною та країнами Балканського півострова, можна стверджувати, що вони доволі сприятливі й можуть позитивно вплинути на їх розвиток. Це пояснюється не лише тим, що протягом останніх десятиліть ці відносини були досить активними. Така впевненість продиктована економічною ситуацією, що склалася на Балканах, яка в найближчій перспективі збережеться. Раніше чи пізніше політики Балканських країн будуть змушені погодитися з тим, що в даний час країни колишньої РЄВ та країни, які стали суверенними, є найбільш прийнятними діловими партнерами одна для одної. Пояснюється це наступними факторами:

Ї збереглися можливості для відновлення попередніх взаємовигідних економічних зв'язків;

Ї приблизно однаковий і досить низький загальний технологіч ний рівень у базових галузях промисловості;

Ї труднощі виходу на західні ринки. В міру поглиблення інтеграційних процесів у рамках Європейського Союзу ці можливості найвірогідніше будуть зменшуватися;

Ї необхідність захисту інтересів власних виробників від експансії Заходу. Вже зараз багато галузей економіки в різних країнах Балкан відчувають значні труднощі зі збутом своєї продукції навіть у власній країні.

Встановлення нових і відновлення колишніх перерваних зв'язків і багатостороннього співробітництва на території, яку колись займала колишня Югославія, на Балканах і в Південній та Центральній Європі – процес складний і довгий. Можливі тільки поступові кроки, тоді як швидкі рішення неможливі із-за багатьох причин. У цьому процесі важливу роль відіграє і залучення Балкан до європейських інтеграційних процесів. Цей регіон не може і не повинен замикатися у вузьких межах власне балканського співробітництва. Будучи важливою частиною європейської цивілізації, Балкани є тим географічним, транспортним, історичним і релігійним ланцюгом, що з'єднує Європу з Близьким Сходом.