Біблійна алюзія як засіб вираження авторської інтенції в романі В. Шкляра „Залишенець. Чорний ворон”

Постійне зіставлення (чи то дистантне, чи то контактне) образів чорного ворона-птаха і Чорного Ворона-отамана  викликає в уяві читача низку асоціацій, роздумів та емоційних переживань, упливає на свідомість і почуття. Подібні образи конкретизують той чи той життєвий досвід, зорові, чуттєві та слухові враження, певною мірою узагальнюють, а подекуди і збагачують його. З одного боку, чорний ворон, згідно зі старозаповітними текстами, – нечистий птах [Левіт 11 : 15], з іншого, – він  символізує мудрість, коли, за Божим велінням, приходить на допомогу пророку Іллі в пустині [ІІІ Царств 17 : 4-6]. Мудрістю вирізняється чорний ворон у романі Василя Шкляра. Старезний птах не просто спостерігає за життєвою метушнею, за перемогами і поразками повстанців, за каїновими діяннями чужинців і т. ін., автор наділяє його здатністю мислити філософськими категоріями. «Песимістичний настрій» чорного ворона звучить в унісон із настроєм біблійного проповідника Екклезіаста. На передній план виступають розмірковування про нікчемність людського життя, про ефемерність людських учинків. Напр.:  … і даремно Ганнуся нарікала на ворона ‒ той був настільки старий, що вже не міг і не хотів нічого віщувати. Він просто спостерігав зверху за людською метушнею, бо це було єдине, що його ще цікавило в цьому нескінченному житті. Марнота над марнотами, все намарне, ‒ думав ворон, дивлячись услід бричці, яка віддалялася від Кривого Узвозу [7, с. 24]. Ворон нібито намагається зрозуміти, чому люди, здавалося б, розумні істоти, не хочуть замислитися над сенсом свого буття, зрозуміти, що земне життя не становить справжньої цінності, воно мізерне, марне, сповнене дріб’язкових інтересів, турбот, справ і т. ін. Адже навіть він, чорний ворон, добре усвідомлює те, що людина смертна. І це цілком природно, адже все, що має свій початок, обов’язково матиме й кінець. І попри те, що змінюються покоління, природне буття здебільшого залишається незмінним. Рід проходить і рід приходить, а земля залишається повіки, усе повертається на круги свої: Усе минає, крутиться-віється, та потім на коло своє вертається, думав крізь сон старезний ворон, що ночував у розсосі петрівчаної груші, теж такої старезної, що сієї весни лиш де-не-де виключила зав’язь. <…> Він прожив заледве не триста літ, і це був щасливий рідкісний випадок, бо якщо природа й подарувала їм, воронам, таке довголіття, насправді мало хто дотягував і до ста. Більшість гинули ще замолоду від голоду й холоду, від хвороб, що повсякчас переслідували вороняче плем’я. <…> Так ось і в цьому краї: скільки ворон себе пам’ятає, сюди лізуть та й лізуть якісь заволоки, а люди тутешні змушені покидати домівки і йти до лісу, щоб боронити свій край; приплентачі ж сунуть і сунуть хмарами ‒ йдуть пішо, їдуть на конях, на возах, навіть придумали такі залізні полози, якими біжать цілі хати, напхані людом, ще й курить над тими хатами. Двісті літ тому їх не було, але коїлося тут те саме, думав ворон, скрізь панували приблуди, тутешні сміливці святили в лісах ножі, тепер вони знов об’явилися, бо все вертає на коло своє і нічого нового немає під сонцем; люди схильні чинити зло, і, скільки ворон себе пам’ятає, те зло брало гору; люди ‒ чудернацькі створіння, вони постійно вбивають одне одного, тоді як ворони й кігтиком не зачеплять живої істоти, ось і він, чорний ворон, навіть за найлютішої голоднечі не задер ні горобця, ні найдрібнішого мишеняти. Дохлятину, стерво, падло ‒ так, їв, навіть викльовував очі з трупів, бо їх все одно не підняти й не оживити [7, с. 163-164] (пор.:  Око, що насміхається з батька і нехтує покірністю до матері, виклюють вόрони дольні [Притчт 30 : 17]).