Біблійна алюзія як засіб вираження авторської інтенції в романі В. Шкляра „Залишенець. Чорний ворон”

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

того персонажа, допомагають авторові засвідчити власне ставлення до зображуваних героїв і спонукають читача до глибокого осмислення запропонованого матеріалу, до емоційного сприйняття. Напр.: – Іуда, – процідив рудий вирлоокий «бебех», схоже, що вихрест, але першим повернувся і став навколішки. Він знав, що так легше вмирати, тому ще й нагнув голову. Те саме зробили й інші – мовчки, з якоюсь викличною покорою. Цього вирлоокого Гальперович, звісно ж, і рубонув першим. Проте вдарив не тупим боком, а гострим, і я подумав, що шаблю він тримає не вперше. Рубав не по шиї – по тім’ю. Жертви без жодного звуку падали ницьма з розколотими черепами, червона юшка бризкала Яші на чоботи й галіфе. Головний черкаський «бебех» подивився на мене з псячою відданістю й почуттям виконаного обов’язку: – Ну как? – Іуда, він і є іуда, – зітхнув я. – Не хочу об тебе навіть шаблю поганити. Повісити його [7, с. 28]. Алюзивне слово Іуда (Юда) характеризується повторюваністю, подекуди зазнає не лише семантичних, але й структурно-граматичних модифікацій. Напр.: В одному селі, вже майже перед самими Дунаївцями, ми раптом опинилися серед цілої зграї розлючених більшовиків, які металися від хати до хати, видно, когось шукали й не могли знайти. Ця банда обступила нашу підводу, і запінений юда у шкірі визвірився до мене з хамською зверхністю [7, с. 262]; Вони чекали нового нападу чопівців, як раптом постріли, що глухо розлягалися по той бік ліска, стали лункішими. Ворон зрозумів, що вони вже бахкають у сосняку, і йому здалося, що він розрізняє постріли своїх хлопців, котрі пильнують тил. Він почув це корінням свого волосся і ще не встиг віддати наказ, як прилетів Біжу і сказав, що міліція, продзагонівці й навіть юдине воїнство посунули в сосняк [7, с. 234]. Алюзивні імена слугують не лише яскравим виражально-виражальним засобом, але для розкриття внутрішнього світу літературних персонажів.

Заслуговує на увагу біблійна алюзія, що актуалізує фонові знання про Хому Невіруючого, одного з дванадцяти апостолів, який відмовлявся повірити у воскресіння Ісуса Христа. Йому потрібні були очевидні докази: Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів, і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю [Іоана 20 : 25]. Пор.: А коли перед самим Різдвом Ходя вполював дикого цапа, то тут уже козаки готові були його на руках гойдати, і тільки Невіруючий Хома заходився з усіх боків оглядати рогатого, підозрюючи, що той сам упав од морозу [7, с. 295]; ‒ Еге, налякаєш, ‒ не повірив йому Невіруючий Хома. ‒ Як одірветься та лійка та як дасть тобі по черепку, то знатимеш. Спитай он у Сутяги, як йому було відірвало кожуха від «люйса». ‒ А що тут питати? Досі рубець на лобі, ‒ сказав Цокало, і всі подивилися на Сутягу, наче ніколи не бачили того шраму. Сутяга, сидячи під дубом, сперся на стовбур і тихенько похропував. Голова йому впала на груди, бараняча шапка з’їхала низько на лоба. ‒ Де ж той шрам? ‒ Невіруючий Хома, який щойно сам сказав, що Сутягу поранив кожух, тепер з недовірою подивився на Цокала [7, с. 316]. Проілюстрована алюзія набуває статусу повторюваної, розгорнутої, є наскрізною для цілого мікротексту, використовується передусім для характеристики персонажа – людини, що не хоче повірити очевидному, сумнівається в тому, що є істинним для всіх. Причому письменник повсякчас вдається до каламбурного обігравання, зіштовхуючи в межах одного контексту спільнокореневі лексеми, як-от: ‒ Рискаля я везу, ‒ заспокоїв його одноокий Карпусь. ‒ А замість щупа підійде і шомпол. ‒ Ох, щось мені не віриться, щоб ми його викопали, ‒ похитав головою Невіруючий Хома. ‒ А це ж чого? ‒ поцікавився Цокало. ‒ Не може бути, щоб за стільки літ якісь гультіпаки його не намацали. ‒ Не намацали, ‒ сказав Ворон. ‒ Це я точно знаю. ‒ Як же таке можна знати? ‒ і далі не вірив Хома [7, с. 322]; Невіруючий Хома, який ходив з Цокалом на Лубенці, від самого початку не вірив, що вони когось знайдуть; та оскільки їхній шлях пролягав знов-таки з боку Жаботина, то Хома не витримав і вирішив подивитися, чи й досі там висять оті двоє сіром [7, с. 325]; Одного разу Невіруючий Хома згадав Пилипа Хмару, в якого він воював у двадцятому. Хома, звісно ж, не вірив, що Хмара загинув [7, с. 362]; Я знав, що це не так, та що сперечатися з Невіруючим Хомою? Він би все одно не повірив [7, с. 362]. Використовуючи для номінації свого літературного героя відповідне алюзивне ім’я, письменник наділяє його якостями і характеристиками об’єкта, що послужив прототипом для створення алюзії. У свідомості підготовленого адресата автоматично виникають певні асоціації, ознаки, властиві першообразу, які послужили основою для виникнення метафоричного перенесення.

Процес сприйняття подібної алюзії відбувається в напрямку від розуміння прямого значення контексту → упізнання покликання на прецедентний текст → витлумачення додаткових смислів, підтекстів → співвідношення з фоновими знаннями → до емоційного сприйняття тексту, усвідомлення його змісту. Щоправда, іноді автор вдається до переключення кодів: описуючи святкування Різдва, письменник послуговується відповідними алюзіями (вечорова