Децентралізація та федералізація: порівняльний аналіз і можливості впровадження в Україні

У сукупності вищезазначені позитивні сторони в разі їх практичного втілення в життя, постійного розвитку та вдосконалення забезпечують децентралізоване прийняття рішень, що, як визначено у Всесвітній декларації місцевого самоврядування, зменшує перенавантаження центру, а також поліпшує та прискорює урядові дії, надає життєвості новим інститутам і збільшує ймовірність того, що створені служби за сприятливих умов утримуватимуться й розвиватимуться [9, с. 65-69].

На думку європейських учених, перевагами й позитивними наслідками децентралізації також є такі: час і місце прийняття рішення відповідають очікуванням із боку громадськості (особи, колективу, громади тощо) ; реалізація рішення відбувається за участю суб’єкта прийняття рішення або під його відповідальність; спрощення системи та процедури прийняття рішення завдяки оптимальній структурі управління; прозорість і відкритість процедур прийняття рішення та процесу його реалізації, що призводить до підвищення ефективності адміністративної діяльності, виявлення помилок, джерел їх походження тощо; період часу для надходження інформації з рівня виконавця на рівень прийняття рішення; підвищення свідомості й загострення почуття відповідальності за здійснені заходи та прийняті рішення; зміцнення інноваційного потенціалу під час прийняття владних рішень; мінімізація бюрократизму; звільнення керівництва від поточних справ, що посилює можливість зосередження керівної ланки на справах стратегічного значення, тощо; гнучкість процесу виконання відповідних функцій, що дозволяє швидше пристосовуватися до зовнішніх чи внутрішніх змін; підвищення ініціативності працівників нижчого рівня, більш повне й ефективне використання людського потенціалу, підвищення мотивації праці; об’єктивна оцінка результатів прийнятих і реалізованих рішень; потенційна гнучкість щодо їх покращення, удосконалення, виправлення помилок тощо; територіальна децентралізація передбачає наближеність до споживача публічних послуг тощо [10].

За певних обставин децентралізація може мати ризики й небезпеки. У цьому разі деякі сфери державного й суспільного життя не можуть піддаватися децентралізації. У сучасних умовах варто вказати на такі ризики, як втрата мобільності держави, скорочення робочих місць державного апарату, а також небезпека провалу серйозних державних перетворень в умовах, коли держава знаходиться в стані проведення антитерористичної операції.

Європейська наука оптимізації публічної адміністрації в загальних рисах сформулювала такі недоліки децентралізації управління: автономізація цілей (ризик виокремлення часткових цілей, що не покривають загальних цілей адміністрації та навіть можуть їм суперечити) ; ризик реалізації одиничних амбіцій; загроза монолітності політики держави у відповідних сферах; дезінтеграція діяльності публічної адміністрації щодо надання публічних послуг і прийняття управлінських рішень; ускладнення координації, труднощі узгодження цілей; зростання ризиків впливу на прийняття рішень неналежної кваліфікації посадовців, оскільки свобода прийняття ними рішень є досить великою (в окремих випадках відповідальність вищих посадових осіб може бути обумовлена некваліфікованими чи невідповідними діями навіть інших суб’єктів відповідної галузі (сфери), хоча вплив таких суб’єктів на вищих посадовців є суттєво обмеженим) [10].

Варто погодитися з позицією вчених стосовно того, що в будь -якому разі децентралізація влади на користь органів місцевого самоврядування й інших уповноважених суб’єктів не може мати абсолютний характер. За місцевими органами державної влади (адміністраціями, представництвами тощо), що входять до централізованої системи органів виконавчої влади, повинно бути збережено повноваження щодо контролю законності актів місцевого самоврядування та щодо координації діяльності територіальних органів виконавчої влади, що не входять до складу цих органів.

Отже, в Україні процес децентралізації вже перебуває на стадії становлення. Її основними завданнями, що поступово реалізуються в чинному законодавстві, є такі: розподіл функцій між центром, інстанціями й місцевим управлінням, між урядом, адміністраціями й місцевими радами; зростання ролі децентралізації як чинника подолання надмірної централізації та принципу здійснення управління на основі забезпечення його об’єктивних закономірностей; досягнення необхідного для українського суспільства рівня діалектичного зв’язку між централізацією й децентралізацією, забезпеченого правовими гарантіями та юридичними механізмами державного управління, що мають бути закладені в нормах права.

Поряд із децентралізацією існує також ідея федералізації України. М. Мельник визначає федералізацію як адміністративно-політичний процес та конституційну реформу, які спрямовані на перехід від унітарного державного устрою до федеративного [11]. Ю. Лукшиц вважає федералізацію або федерирування процесом об’єднання незалежних суб’єктів (земель, штатів, регіонів) у федерацію й створення надсуб’єктних органів керування. У випадку з Україною це де -юре процес перетворення унітарної держави у федеративну шляхом зміни конституції й необхідних законодавчих реформ, процес реалізації на практиці принципу федералізму. Федералізація є процесом становлення й розвитку федеральних відносин, який пов’язаний із послідовним розширенням та універсальним використанням на всій території держави принципу регіональної автономії [12].

Водночас федерація – це форма державного устрою, за якого частини федеративної держави є державними утвореннями, що володіють юридично певною політичною самостійністю (поряд із федеральною конституцією, органами влади й законодавством суб’єкти федерації мають свої конституції, закони, систему законодавчих, виконавчих і судових органів). Останні формально не володіють суверенітетом, правом одностороннього виходу з федерації й самостійної участі в міжнародних відносинах.

Федеративна форма політико-територіального устрою менш поширена порівняно з унітарною формою. Сьогодні у світі існують такі федеративні держави, як США, Канада, Австралія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Індія, Росія та інші. Вони розташовані на різних континентах, вирізняються площами своїх територій (від Австралії, яка займає весь континент, до невеликих, наприклад Австрії та Бельгії) та є унікальними за ступенем свого політичного й культурного розвитку, а також за національним складом населення. Політико -територіальний устрій окремих країн не є сталим. Про