Децентралізація та федералізація: порівняльний аналіз і можливості впровадження в Україні

Прикладом останнього європейського досвіду перетворення унітарної держави на федеративну є Бельгія, що лише в 1993 р. завершила цей довготривалий процес.

Бельгійський федералізм – це скоріше не «конституційний плагіат», а політична винахідливість. Він не будувався за заздалегідь визначеним планом або моделлю й відрізняється своєю складністю та своєрідністю. Бельгія – приклад успішного політичного пристосування та гнучкості в питаннях державного будівництва, продемонстрований франкофонами й нідерландофонами. Співіснування цих громад у межах єдиної федеральної держави навіть називають «шлюбом за розрахунком». Проте такий спосіб співіснування має свої недоліки. Про це красномовно свідчить нещодавня політична криза після федеральних парламентських виборів у червні 2007 р., коли вперше в історії країни впродовж дев’яти місяців не вдавалося сформувати коаліційний уряд. В умовах нестабільності створеної коаліції та збереження напруженості у відносинах між цими громадами криза в Бельгії в будь-який момент може поновитися.

Варто зазначити, що й сьогодні зберігається напруженість і залишається недозволеною низка проблем між етнічними громадами. Це стосується також економічної сфери у зв’язку з нерівномірним виробничо-економічним потенціалом різних складових частин федерації й культурно – лінгвістичної сфери, зокрема за перетину інтересів франкофонов і нідерландофонів у Брюсселі й на інших двомовних територіях. Є всі підстави називати бельгійський федералізм двополярним федералізмом. З одного боку, двополярний федералізм дозволяє зберігати рівновагу у відносинах між валлонською та фламандською громадами з урахуванням їх специфічних інтересів. З іншого боку, двополярність разом із відцентровим характером бельгійського федералізму є сприятливим середовищем для сепаратизму. Негативним наслідком двополярності є те, що вирішення найважливіших питань державного будівництва й подальших державних перетворень постійно вимагає пошуку компромісу між двома полюсами [14].

Необхідно акцентувати увагу на тому, що згідно з Основним Законом Україна – унітарна держава. До її складу входять 24 області, два міста республіканського значення (Київ і Севастополь), а також Автономна Республіка Крим. Унітарний статус України закріплений ст. 2 першого розділу Конституції України. Ініціювання змін цього розділу можливе лише Президентом України або не менше ніж 2/3 конституційного складу Верховної Ради України; їх прийняття можливе за тією ж кількості парламентаріїв і затвердження всеукраїнським референдумом (ст. 156 Основного Закону), який повинен призначати Президент України. Отже, прийняття рішення щодо зміни територіального устрою України можливе лише у випадку підтримання цієї ідеї більшістю представників українського народу, що відповідає демократичним принципам існування держави.

Обговорюючи можливість федералізації України, варто також вказати на позитивні та негативні наслідки від такого перетворення.

Серед позитивних аспектів виділяють такі: федералізація призведе до формування регіональних еліт, збільшення повноважень територіальних громад у відносинах із центром і взаємного контролю двох гілок влади (суб’єктів федерації й загальнофедеральної), вибору шляхів і механізмів розвитку конкретних регіонів, перерозподілу фінансових потоків (ретельнішого й ефективнішого обороту коштів), зниження рівня протиріч у суспільстві.

До негативних наслідків федералізації відносять такі: а) федералізація може посилити розкол країни, що призведе до її розпаду; б) якщо федералізація викорінить культурні протиріччя (немає жодної гарантії, що це можливо, тим паче в короткий термін), вона не зможе допомогти в зовнішній політиці (зокрема, питання вступу до НАТО чи до Європейського Союзу) ; в) федералізація небезпечна через різний економічний потенціал регіонів України (захід – аграрний, схід – індустріальний), тому у федеративній державі відмінності в економічному розвитку регіонів будуть загострюватися; г) федералізація призведе до збільшення рівня бюрократії в регіонах, а в сучасних умовах повальної корупції – до розкрадання коштів на регіональному рівні; д) питання федералізації за своєю суттю хитке й незбалансоване: як і сепаратизм, воно виникає через низький соціально -економічний рівень громадян, недостатню увагу центру до регіональних проблем, розхитування суспільно-політичних терезів представниками малозабезпечених шарів населення під час різких змін влади, політичного курсу країни (2004 р., 2010 р.), економічних або інших потрясінь (2008 р., 2011 р.) [13].

Опитування громадян свідчать про непопулярність федералізації України. Наприклад, опитування 2230 січня 2010 р. Міжнародним дослідницьким агентством ІФАК (Україна) показало, що лише третина українців підтримує ідею федералізації України [15].

Також згідно з результатами дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного в березні 2014 р., більшість опитаних респондентів (61%) бачать унітарну державу найоптимальнішим типом державного устрою для України, чверть (24%) – федеративну державу. Ще 15% не визначилися із цього питання. Варто відзначити, що порівняно з 2011 р. кількість прихильників унітарної держави збільшилася з 50% до 61%, при цьому кількість прибічників федералізації залишилася практично без змін (2011 р. – 25%; 2014 р. – 24%). При цьому кількість прихильників єдиної України переважає навіть у південно-східних областях: у південній частині країни за унітарну форму – 44% (проти – 22%), у східній частині за федералізм – 45% (проти – 26%). У західних і центральних регіонах ідею майже ніхто не підтримує: 3% в західних областях і 6% у центральних. Опитування проводилося в усіх регіонах України (зокрема і в Криму) з 14 до 26 березня 2014 р., опитано 1 200 громадян України віком від 18 років. Похибка вибірки не перевищує 2, 8% [16].

На сьогодні децентралізація є для України як формально визначеною, так і частково розпочатою реформою, що може дати ефективний результат уже найближчим часом, у тай час як федералізація є більш комплексним і складним явищем. Говорячи про можливість її проведення в Україні, потрібно добре усвідомлювати дві обставини. Першою є важливість питання державного устрою для забезпечення стабільності держави та прогресивного розвитку суспільства. Другою є фундаментальні наслідки та зміни державного устрою як для діяльності влади, так і для всього суспільного життя. Перехід від унітарного до федеративного державного устрою передбачає нову модель держави, утворення двох рівнів органів влади, створення двопалатного парламенту тощо. Крім того, це зумовить обов’язкове ухвалення нової Конституції України, фундаментальну перебудову фінансової, податкової, митної, правоохоронної систем, що є на сьогодні маловірогідним, зважаючи на негативне ставлення українського народу до такої реформи.