До питання про методологію дослідження революцій

Отже відсутність розвиненої наукової категорії впливає на методологію досліджень революцій, в результаті чого низка сучасних світових подій описується за допомогою таких образних виразів як “весна”, “кольорові”, “оксамитові”, “квіткові” революції. Оцінювання поточних подій на хвилі емоційного сприйняття, деякої ейфорії від ситуативного враження учасників, нерідко призводить до їх гіпертрофії та взаємовиключних визначень одних і тих самих явищ. Слід зауважити, що плутанина значень і зміна знаків на прямо протилежні в трактовці соціальних процесів, вже мала місце в історії. На ранніх етапах дослідження революції науковці трактували історичні події, користуючись діаметрально протилежними термінами. Революції називали бунтами, а контрреволюції називали революціями. Деякі дослідники пов’язують це з тлумаченням терміну в значенні повернення до початкового стану речей. Яскравим прикладом цього є події в Англії XVII століття, коли англійську буржуазну революцію назвали “Великим бунтом”, а наступну контрреволюцію – реставрацію монархії – називали “Славною революцією”. Зокрема Т. Гоббс поділяв таку точку зору і визначав Славну революцію саме як революцію, а не як контрреволюцію. І хоча “Великий бунт” був спричинений економічними змінами і передав владу новому класу буржуазії, що потребувало соціальних змін, а “Славна революція”, навпаки, повертала в Англію монархію, але вже в адаптованому під нові капіталістичні відносини вигяді, протее контрреволюцію вважали справжньою соціальною революцією. Внаслідок Славної революції в Англії установився новий державний лад – конституційна монархія. Така політична форма була компромісом між старим класом феодалів, аристократів та новим класом буржуазії, тобто не справжньою соціальною революцією, як тоді вважали. Також варто зауважити, що тоді європейці називали російські придворні перевороти революціями.

Слід відмітити ще одну причину неоднозначної трактовки терміну “революція” в цей період. Філософи, політичні та громадські діячі XVII століття розділяли “бунт” та “революцію” як два протилежні поняття. Бунт розглядався як повстання проти законної влади, як відхилення від норми та злочин. Натомість контрреволюція вже розглядається як законна зміна, яка направлена проти тих хто узурпував права, це повернення до норми.

Проте, є інші дослідники, наприклад, Б. Капустін, готові визнати, що загальне поняття таки “спроможне фіксувати деякі загальні умови, завдяки яким відбуваються події, що іменуються революціями. Ці умови не обумовлюють того, що і як в революціях відбувається, але вони встановлюють їх практичну можливість і, відповідно, їх теоретичну мислимість” [3, с. 5]. До таких умов Б. Капустін відносить три наступні. Перша – це загальний контекст сучасності (не в значенні того, що відбувається в теперішній час, а в значенні культурної і політико-економічної динаміки, в якій знаходиться наш світ десь з Х^І-Х^ІІ століть і яка у свою чергу “запущена” проблемами, що виникли приблизно тоді ж і не “піддаються” остаточним рішенням дотепер). Друга умова – подієвий характер революції, під “подією” мається на увазі не будь-який випадок – те, що відбувається, діється, не щось таке, що трапилось, сталося, скоїлось, – а саме певна форма протікання історичних практик з властивими їм розривами еволюційного континуума, прийомами “денатуралізації” “doxa” (за Пьєром Бурдьє), і відповідних структур підпорядкування, роллю в них “вільної причинності” і т. ін. [3, с. 5]. Третя умова – здатність колективних акторов виступати в якості політичних суб’єктів (мається на увазі зумовлена історичними обставинами і певним чином організована сила, здатна своєю діяльною волею змінювати до деякої міри самі обставини свого утворення, а не улюблена мішень деконструктивістської критики – фантастичний “філософський”, “трансцендентальний” чи “метафізичний” суб’єкт) [3, с. 5-6]. З урахуванням цих трьох умов Б. Капустін дає поняттю революції таке загальне визначення: “революція є сучасна подія, визначена виникненням і (наступним) зникненням політичної суб’єктності” [3, с. 6]. Змістовно воно є бідним і абстрактним, за визнанням самого автора, але може виконувати службову роль – давати вихідну орієнтацію теоретичним дослідженням конкретних революційних практик, тобто методологічну роль.

Виправданість такого поняття залежить від того, наскільки така орієнтація здатна сприяти плідності досліджень. Логіко-теоретична спроможність і надійність запропонованого визначення революції має постійно перевірятися його полемічним “тертям” об інші дефініції революції, що виникають в інших концептуальних форматах. Тому важливо, на думку Б. Капустіна, щоб палітра поглядів на поняття “революція” була багатою, охоплювати не лише загальну теорію революції, але й концепції конкретних революційних практик: Французьку революцію, європейську “весну народів” 1848 року, російські революції 1905-1907 і 1917 років, нещодавні “кольорові” революції тощо.

Отже проблема зв’язку, співвідношення загальної теорії революції і конкретних революційних практик є суто методологічною: неможливо з’ясувати специфіку окремих форм, їх відмінність і своєрідність, якщо не виявити перед цим інваріантні, іманентні, генетичні, системні параметри тієї єдності, в межах якої ці різні форми виокремлюються.

Необхідно зазначити, що деякі науковці намагаються дати загальне визначення революції через перелік певних ознак. Так, А. Магун, спираючись на думку низки авторів: Алексіса де Токвіля, Жуля Мішле, Франсуа Фюре, дає поняттю революція визначення саме у такий спосіб. Ключовими в історичному визначенні революції А. Магун вважає наступні характерні моменти. 1. Повалення сакралізованої влади та секуляризація, що йде слідом за нею (мається на увазі експропріація, приватизація як загальна спрямованість політики, емансипація приватної