До питання про правову природу неукладеного договору

Ю. С. Г амбаров писав, що «недійсність угоди необхідно відрізняти від того стану, коли угода не дає юридичних наслідків не внаслідок своєї невідповідності нормам об’єктивного права, а внаслідок того, що вона не закінчена й залишена або не може дати цих наслідків у силу власних визначень» [6, с. 726].

Відомо, що дореволюційне цивільне право й законодавство значною мірою перебувало під впливом західноєвропейської цивілістичної доктрини. Як зазначає Д. О. Тузов, учення про «неукладеність» як загальної категорії відносно неукладеного договору виникло у Франції у ХІХ ст. Французька правова доктрина, з метою обходу специфічного принципу de nullités sans texte, який перекладається як «немає нікчемності без тексту» (тобто без безпосереднього зазначення про це в тексті закону), звернулась до конструкції «неіснуючого» шлюбу, яка мала витоки із канонічного права, якому була відома різниця між matrimonium nullum (нікчемний шлюб) і matrimonium non existence (неіснуючий шлюб). Зміст зазначеної концепції був такий: за відсутності необхідного для існування шлюбу елемента, зокрема шлюбного зв’язку між чоловіком і жінкою, шлюб неможливо було кваліфікувати в його дійсному сенсі. Надалі, як зазначає автор, доктрина non existence «... вийшла за межі своєї первісної сфери і стала все більш експансивно розповсюджуватись на сферу договорів загалом, набуваючи виду однієї із форм договірної патології. « [7, с. 33-34].

Значний вплив концепції non existence спостерігається в наукових роботах М. Л. Дювернуа, який писав, що «угоду-акт називають недійсною не тільки тоді, коли ми маємо очевидно закінчений склад волевиявлення, а й у тих випадках, коли перед нами одна тільки попередня, незакінчена, незавершена стадія її розвитку, на якій не тільки не може йти мова про угоду-ефект, про дійсність чи недійсність, але де сумніву піддається безпосередньо існування самої угоди-акта, її наявності». Під неіснуючими угодами, як відзначав автор, «не потрібно розуміти угоди, які ніхто не вчиняв; ми розуміємо тут не фактичне неіснування, а лише відсутність в угоді істотного для її утворення складу, що, однак, не заважає їй мати вигляд, зовнішні ознаки дійсної угоди. їх немає необхідності визнавати нікчемними, адже вони в юридичному змісті не існують і без такого акта юрисдикції» [8, с. 885-888].

Л. Еннекцерус, висловлюючи схожі думки, писав, що «від нікчемних угод варто відрізняти ті випадки, коли зовсім немає волевиявлення й інших частин, із яких складається угода, або коли вони представлені не повністю – незакінчені угоди або угоди, що знаходяться в невизначеному стані (у такому випадку не говорять, що угода нікчемна, однак вона не відбулась, наприклад, купівля-продаж, за якою волевиявлення сторін про ціну й товар, або в іншому пункті, щодо якого має бути досягнуто домовленості, не збігаються, угода про передавання права власності на нерухомість без унесення в поземельну книгу; утім, точне розмежування не має особливого значення, адже навряд чи з таким розмежуванням пов’язуються правові наслідки) « [9, с. 306].

Аналогічної позиції дотримувався і К. Н. Анненков, який зазначав, що «неспроможний правочин, будучи на подобі правочину недійсному, також не призводить до жодних юридичних наслідків, але не призводить їх не тому, що він недійсний, а тому, що він ще не здійснився (не вчинений – Є. Т.)... « [10, с. 569].

Отже, потрібно констатувати, що дореволюційна цивілістична доктрина під впливом західноєвропейської юриспруденції стояла на позиції розмежування недійсності й неукладе- ності. Як убачається з робіт представників французької, італійської та німецької цивілісти- ки, під певною «відомою обставиною», про яку писав Д. І. Мейєр, розуміли елементи складу договору як юридичного факту, зокрема домовленість, відсутність державної реєстрації договору («передавання права власності на нерухомість без унесення в поземельну книгу») тощо. Звертаючи увагу на однаковий правовий ефект (саме цим пояснюється ремарка Л. Ен- некцеруса про те, що «навряд чи з таким розмежуванням пов’язуються правові наслідки»), тогочасні вчені відзначали й більш глибинні відмінності неукладеності від недійсності, а саме те, що з позиції права неукладені договори не існують, тобто не є юридичними фактами, а отже, «їх немає необхідності визнавати нікчемними, адже вони в юридичному змісті не існують і без такого акта юрисдикції». Іншими словами, відзначалось, що кваліфікація договору як неукладеного не залежить від визнання його судом. Проте цілісної системи поглядів на неукладений договір і підстав його кваліфікації запропоновано не було.

Юридична література радянського періоду характеризується жвавою дискусією щодо місця неукладеного договору в системі права. Так, В. П. Шахматов, Т. М. Яблочков уважали, що розмежування недійсних і неукладених договорів перебуває не у правовій площині, а виключно в термінологічній. В. П. Шахматов писав, що «всі угоди, що не відбулись (неукладені договори – Є. Т.), не відповідають тим або іншим вимогам норм права щодо складу угоди. Тому немає необхідності говорити про угоди, що не відбулись, – усі вони є недійсними. Виокремлення в самостійну групу угод, що не відбулись, немає жодного практичного значення, адже. наслідки виконання таких угод визначаються за правилами, установленими для недійсних угод» [11, с. 93]. На думку Т. М. Яблочкова, «і в тому, і в іншому випадках (неукладений та недійсний договір – Є. Т.) угода кінцево позбавлена визначених наслідків. Подальші наслідки угоди недійсної та угоди неукладеної одні й ті самі: сторони поновлюються в первісне становище шляхом повернення