До питання співвідношення понять інтеграційного та національного правопорядку

 

М. Пісов

 

У сучасних умовах одним із пріоритетів України є розбудова правової, соціальної, демократичної держави, інтеграція до європейської та світової спільнот із притаманними їм високими стандартами забезпечення прав людини, панування права, утілення його принципів і норм у правове життя суспільства. Ці перспективи розвитку нашої держави знову актуалізували проблеми формування правопорядку в Україні, його зміцнення й удосконалення. Тому дослідження нових правових явищ, серед яких чільне місце посідають інтеграційні правові системи та чинні в них правопорядки, мають велике значення після історичного для нашої держави підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Основою функціонування будь-якої сучасної правової держави є правопорядок. Аналіз положень Конституції Україні, законів, указів Президента України, постанов Верховної Ради України й інших підзаконних актів, а також міжнародно-правових документів свідчить, що категорія «правопорядок» досить широко використовується, проте її нормативна дефініція відсутня [11, с. 5]. Традиційно правопорядок у найбільш загальному вигляді визначають як суспільний порядок, урегульований нормами права. Однак найповнішим буде визначення правопорядку як об’єктивно та суб’єктивно зумовленого стану соціального життя, що визначається внутрішньою узгодженістю, урегульованістю системи правових відносин, основаних на нормативних вимогах, принципах права й законності, а також на демократичних, гуманістичних і етичних категоріях, правах і обов’язках, свободах і відповідальності всіх суб’єктів права [5, с. 83]. Використовуючи сучасне розуміння права, дослідники пропонують розрізняти державний правопорядок і громадянський правопорядок. Кожен із них установлюється й підтримується різними способами. Офіційний, узаконений правопорядок спирається на чинне позитивне право, закріплює інтереси влади як державні інтереси, що становлять загальну волю людей. Громадянський, неофіційний, правопорядок складається, з одного боку, унаслідок суспільної реакції на офіційний правопорядок, як результат законопокірної діяльності людей; з іншого – є наслідком масової правової практики суб’єктів конкретних соціальних зв’язків, рухомих звичайними уявленнями про права й обов’язки, домагання та відповідальність [2, с. 12].

Різновидами правового порядку є національний (Україна), міждержавний або інтеграційний (ЄС) і міжнародний (усесвітній). Кожна країна формує свій національний правопорядок, який відображає специфіку національної правової системи. Особливе місце серед указаних правопорядків посідає міждержавний, або «інтеграційний», правовий порядок. У сучасну епоху правовий порядок постає як поліструктурний, багаторівневий феномен, правова природа котрого віддзеркалює домінуючі нині тенденції до поглиблення розмаїття правового буття в координатах плюралістичності національних правових культур і нормативності прав людини, обов’язкових для кожної культури [10, с. 4].

Когорта вчених присвятила себе дослідженням правопорядку: М. Г. Алек-сандров, В. В. Борисов, В. В. Варчук, П. С. Граціанський, А. Ф. Крижанів- ський, В. В. Кайназаров, С. Ф. Кечек’ян, Г. С. Котляревський, П. М. Рабіно- вич, І. С. Самощенко, Б. В. Саванели, Т. М. Шамба, Л. С. Явич та ін.

Завдяки їхнім зусиллям накопичена значна література з цієї теми, і в результаті сформована цілісна теорія правопорядку, багато висновків і положень якої залишаються актуальними й у наш час.

Кожна держава намагається забезпечити всіма можливими засобами та прийомами певний необхідний їй юридичний порядок, саме цей правопорядок, що виникає й функціонує в межах окремої суверенної держави, і може бути визначений як базова категорія для класифікаційних операцій із правопорядками. Цей правопорядок умовно може бути названий національним правовим порядком. Підставою для вирізнення національного правопорядку є організована в межах суверенної держави та її суспільно-просторового буття людська спільнота, яка здійснює свою життєдіяльність на основі права і створює у своєму суспільно-територіальному середовищі відповідні владні інституції для забезпечення правопорядку.

Національний правопорядок як базова категорія в характеристиках множинності правового впорядкування суспільного життя є складовою багатьох типологічних конструкцій, що утворюються на основі використання різних підстав для класифікації цих правових феноменів.

Так, у складі національного правопорядку є підстави вирізняти такі його різновиди, як локальний (правопорядок усталених та інституціоналізованих людських колективів), місцевий (село, місто, район) і регіональний (область, провінція, округ чи інша частина країни) правопорядки [5, с. 304].

Вирізнення складових національного правопорядку має не тільки теоретичне, а й практичне значення, бо національний правопорядок, який сприймається як певною мірою узагальнений, інтегративний стан правової впорядкованості життєдіяльності суспільства, насправді має свої прогалини.

Співвідношення правопорядку з правовою системою загалом спонукає до з’ясування особливостей правопорядку, притаманних подібним правовим системам, їх певним видам і групам (сім’ям). Співвідношення правопорядку з системою права висвітлює передусім галузеві різновиди правопорядку: конституційно-правовий, адміністративно-правовий, адміністративно-процесуальний, цивільно-правовий, цивільно-процесуальний, екологічний, кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, правопорядок у трудових правовідносинах тощо.

Активно обговорюється проблема становлення господарського правового порядку [12, с. 152] й митного правопорядку [і3, с. 139].

Розвиток правової ювеналістики [3, с. 332] змушує замислитись над необхідністю забезпечення ювенального правового порядку. Він є підсистемою правопорядку, основаною на нормах ювенального права, має свій міжнародний регіональний, національний рівні й виступає як правове забезпечення відтворення суспільства через виживання, розвиток і соціалізацію підростаючого покоління [4, с. 206].

Типології правопорядку за галузями дають змогу існувати також міжгалузевим правопорядкам, тобто правовими утвореннями, які пов’язані зі взаємодією правового регулювання суспільних відносин у різних галузях права. До подібних комплексних утворень дослідники зараховують, наприклад, військовий правопорядок [і, с. І80].

Як базовий національний правопорядок є системоутворювальним щодо правопорядків, які виникають у міждержавних, міжнародних відносинах, у зв’язку з утворенням міждержавних об’єднань і союзів.